Беркут

Біжать роки, мов борзі коні, біжить річка, несе свої води, збігла так юність і молодість моя. Ось вже 35-років я живу в дивному краї, де гуляє полонинський вітер у крутих проваллях Карпат.
Край поезії, край талантів, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано безліч дифірамбів, але сказано мало.
Я часто брожу Карпатськими лісами, крутими зворами і звивистими стежками гірських серпантинів.
Одного разу наважився провідати  гору Темнатик. Захотілося побути наодинці з собою і природою, насититися запахом смерек, побачити вечірній захід вересневого сонця в горах.
Піднімаюсь вверх звіриними стежками. З кожним кроком густішає туман й наче вата вата забиває рот, ніс і вуха. Вже нічого не видно. Тільки глухий шум і годі догадатися що ж то шумить і гуде:вітер, гірські потоки, чи якийсь гірський “блуд”. По неволі повіриш у забобони.
Самотність?Звісно непогано. Я ж сам хотів побути наодинці. Доберусь до підніжжя Темнатику, а там розберусь, як поводитись-обставини підскажуть. Проте, отой гірський “блуд” повів мене якимись іншими стежками. Мені враз здалось що йду я в зворотній бік.Тепер вже не знав куди лізу, нерви не витримали і повернув вниз. Завіса туману стає прозорішою. Нарешті через дерева пробиває багрянець осіннього, але ще яскравого сонця. Добре що вчасно спохватився і потрапив на селищний “водозабір”.
Коли  присів на лісову лавочку біля струмка відпочити, з лісу винирнув лісник: з білими пишними вусами верховинець. Підсів до мене… Потихеньку зав”язалася бесіда. Я цього лісника, з довгими білими вусами, добре знаю, отож мене  цікавила не якась страшна лісова казка, а його глибоке знання лісової справи. Він розуміє деревину, про дерево говорить, як про живу розумну істоту. Довідуюся, що дуб любить сусідство таких дерев, від яких він вищий хоч на вершок, а ялина навпаки-ховається від сонця в чужу тінь.
– Оце тобі смерека, а це яличка – показує лісник на майже одинакові сосни. Смерека швидше опускає свої голки і швидше осипається…
Лісника турбує те, що вирубки не засаджують негайно лісом. Постоїть отак пару років і тільки ялівець там ростиме, а крім різних хвороб і “гадин” у лісі ще заведуться злі “лісовики” і щезнуть “мавки”, які оберігають ліс.
-Ось подивись! Коли ж були такими лисими похилі вершини гір? Дорубають ліс,  зникнуть верховинці-лісоруби і загине край без води, в той же час дощові повені будуть змивати  Карпатське “золото”-землю. А без плодоносної землі зовсім знелюдніє цей гірський край…
-Розповім я тобі друже одну історію – мовби схаменувшись від неприємного прогнозу, зненацька поміняв тему бесіди лісник.
– Коли почався пташиний мисливський сезон, я вирішив прослідкувати, чи бува який “браконьєр” не відстрілює молодняк. По правді сказати, я глибоко в душі ненавидів, як кажуть , цей спорт. Хоча й не пропускав жодного мисливського сезону. Глухий жаль завжди бентежив душу, коли я піднімав вбитого ще теплого зайця. Загортав ногою ту пляму крові, що лишалася від вбитої жертви… Але якось так склалося, що я жалів малечу і зовсім не було жаль дорослих, спокійно зводив на них рушницю.
Одного дня побачив беркута-гірського орла. Він сидів на високій смереці, сторожко витягнувши шию, вперто глядів у мій бік. Потім змахнув крилами  і застигши в піднебессі, спостерігав за мною. Мені здалося, що я  побачив його пронизливі  злі й жадібні очі.. Вбивати його не було ніякого сенсу, але я згадав, що якось київська невістка просила оригінальний гірський сувенір – опудало царя карпатських птахів, або хоч крило сокола… Я підвів угору рушницю і вистрілив… Орел падав, звівши крила до неба. Упав поблизу мене й закричав по людському, благаючи допомогти… Я весь здригнувся і не насмілився підійти  до конаючого птаха.
Це трапилось о полудні. Надвечір в сторожці почув незвичайний свистячий шум. Вискочив надвір і сахнувся: могутній беркут, чи не в двоє більший від того що лежав під тут під вікном, кружляв над самою сторожкою. Вгледів мене і рвонув вверх і застиг… І тут я зрозумів. що вбив горлицю і ось він прилетів мені помститися, але в цю мить птах каменем на землю, спіймав у пазури мертве тіло горлиці й важко піднявся з ним у повітря. Низько пролетів над лісом, покружляв над сторожкою і зник за горою… –  зором показав  гору, закінчив свою трагічну  оповідь лісник.
А я слухав старого сивовусого верховинця і думав своє: “Що знаю я про цих людей і про цей край, в якому живу ось вже 35 років. Ось де народжуються пісні, героїчні легенди й мудрі казки краю, про який багато написано, але мало сказано …