Де зароджувалася Поліська Січ

До гордості, до розуміння роду

     Чи знає наше молоде покоління правдиву історію свого краю в буремні роки Другої світової війни? І чи   знатиме її, якщо ми, яким за 50,не залишимо для них спогадів своїх батьків і дідів, про той непростий  і жорстокий час? Бо ж до сих пір,не тільки в офіційній історії, а й в публікаціях про ОУН, сарненські січовики УПА-люди з нізвідки,без роду і племені.

   Докоряти нема чим. Адже немає ще в нас написаної своєї історії. Немає ще незалежних вчителів, які б звільнились від большевицької облуди, або “дерьмократичного” мулу.
Давайте згадаємо, скільки ярликів понавішувано на наш рід за кілька століть і 73 роки більшовицької зарази.Нас називали хтозна-як; і малоросами, і хахлами, бандерівцями, східняками і західняками- тільки не українцями. Чи могла молодь в таких умовах знати історію свого краю? Чи могли гордитися нею?…

   Ото ж давайте погортаємо сторінки світової павутини- інтернету і почнемо урок з історії нашого краю в 40-роки 20-го століття.

   Навіть поверховий огляд пракоренів нашого роду показує ,що наш край Полісся  заселене від віків. Це наш дім,наша земля і нам тут бути господарями!

… Отже навесні 1939 року Гітлер подарував Закарпаття угорцям-своїм сателітам-спільникам.Сусідам полякам віддав шмат Чехії- Заольжжя. Польща в цей час, за спиною Шікльгрубера /Гітлера/ взялася викорінювати «український дух» на споконвіку українських землях. Тим часом два диктатори – Гітлер і Сталін, взаємопов язані пактом про дружбу майже одночасно вдарили по Польщі. Москва прикривалася гаслом турботливої опікунки українського народу.Мовляв, армія перейшла кордон з метою,- «… щоб взяти під свій захист населення Західної України».

   В багатьох селах Волині, куди вступала червона армія, населення зустрічало її квітами. Однак «визволителі» щойно залізли в хати поліщуків, взялися гоподарювати тут по своєму. З притаманним їм ентузіазмом почали будувати «щасливе майбутнє», таке ,як  в Радянській Україні…Звісно про страшний голод і великий терор ні звуку., намагалися організувати колгоспи,повели шалений наступ на культурні і духовні традиції нашого роду, а тих хто не змирився з таким щастям , масово вивозили до « необ” ятного» Сибіру. Під страхом розстрілу,заборонялось  навідуватись до сусідньої Житомирщини, де большевики творили свій совєцкий рай..Де люди пухли з голоду,а тим часом гори заготовленного зерна гниють на залізничних станціях. По селах,стежках, полях та дорогах валяються мертві люди, а комсомольці-добровольці,мов ті щурі шниряють по закутках в пошуках крихти хліба. Налітають на хазяїв- одноосібників. Грабують, розвалюють печі та комини, шукають харч для «пролетарів».А в містах з»явилися організації з біблійним словом «рай»; райвиконком, райторг, райнарсуд… і ще багато, багато різного «раю»

  Серед кожного народу знаходяться такі, що під страхом смерті або виселення- погоджуються доносити на свого батька,брата чи сусіда,доки їх не викидують на смітник. Не кожна людина має силу вмерти за свої ідеали чи за свою Батьківщину. Навпаки,майже кожна людина,потопаючи, хапається за соломинку, хоч і розуміє, що рятує не життя, а повільну смерть. Це прекрасно розуміла караюча машина –НКВД. Вони дуже добре знали, як зламати найсильнішу людину.На цих струнах людської слабості надзвичайно майстерно повсякденно грали.  Брат боявся брата і обходив його десятою дорогою.

     Але й були люди,в час,коли всі ці «райські» дармоїди диктували; кому і коли розпочати   посівну, коли і скільки здати хліба- гуртувалися в лісах Полісся під гаслом: «Бити того хто б є нас. Допомагати тому, хто воює проти нашого ворога, навіть тоді, коли він- наш явний ворог”. Такі бідні, але сильні духом  люди,які палали патріотичною ідеєю і були готові на найвищу пожертву в ім я нації, виступали зі зброєю як проти східних так західних «визволителів»

 Як же після цього можна не поважати і не любити поліщуків? Що за відвага та самозречення цих людей, яка безмежна самопожертва в ім “я загально-національної справи?

  Впала польська лінія «Мажіно», яка дала кмітливим і запасливим поліщукам не тількі гумові  шини на колеса і бляху на рала, а й багато,багато зброї та всякої військової техніки.Все це добро опинилося в селянських клунях та в лісових схронах. Рідко на якому обійсті, в стрісі не торчав обріз.

  Ось на такому політичному грунті, відразу ж з початку війни, в селі Немовичі Сарненського району, що на Рівненщині, поліщук Тарас Боровець видав свій перший наказ про створення УПА.

• «Приказ № 1

• От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
•              ко всем командирам боевых групп
• I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.       
• задачи: 
• 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.
• 
  
• II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.
• 
  
• III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
• голова Украины Тарас Бульба 17 .“/
•  /Д-р Аарон Шнеер .книга “В плену”/     

Т.Боровець зі своєю міліцією
в Сарнах. 1941р.
Але через те,що  не було проти кого піднімати повстання, бо більшовики в паніці залишили край, а проти німців, ще не було ніякої потреби боротися, в Сарнах створюється Окружна Команда Української міліції під командуванням Тараса Боровця, який взяв  собі псевдо– Бульба. Загальне число міліції перевищувало 10000 осіб.  Вся сарненщина була підпорядкована міліції, німці в селах не появлялися. А на большевицькій території побутувала дуже гостра пропаганда, що старе і мале, хто не покинув своєї рідної землі та не пішов з відступаючим радянським військом всі зрадники «родіни», які підлягають тотальному знищенню.
Щоб запобігти таким жорстким планам на Поліссі єдинокровні брати-руси в кінці літа 1941 року почали спільний білорусько- український генеральний наступ.Село за селом,масив за масивом,кусок за куском поліської багнистої землі повертається під опіку споконвічних хазяїв.     Босонога гвардія єдинокровних українських деревлян і білоруських кривичів безприкладною хоробрістю та завзяттям вписала золоті сторінки в історію визвольних воєн волелюбних народів. Це босе і голе військо під градом куль стає  повноправним господарем своєї землі.

   По всьому краю, в міру того, як він потрапляв під німецьку окупацію, починаючи з 1942 року становище поліщуків зробилося нестерпним. Зграї есесівців та польової жандармерії  снували по селах і влаштовували облави  на людей.У селах,які не виконували планів на податки та відправки людей у Німечину, спочатку розстрілювали старостів. Гестапо видало наказ – в кожному непослушному районі спалити по одному селу і перестріляти все населення, щоб залякати всі інші села.

   У відповідь на масовий терор почали летіти в повітря німецькі автомашини з урядовцями рейхскомісара України Єріха Коха, затримувалися ешелони з бранцями і награбованим добром. Поневолі німці самі опинилися  в полоні в окупованому ними ж Поліссі.

   В серпні 1942 року поліщуки провели блискавичну «Шепетівську» операцію. Кілька «Літаючих бригад»,обєднані в одну оперативну групу, дощенту розгромили німецький, до зубів озброєнний, гарнізон. Коли на волаюче прохання німців про допомогу,мадярська дивизія  спішним маршем добралася до Шепетівки, за січовиками й слід простиг, а на вулицях палали розбиті автомобілі, на рейках догоряли понівечені і розграбовані вагони, повсюдно трупи німців лякали мешканців міста.

  Такі акції проти гітлерівців були на руку большевикам. Совецька сторона влітку 1942 року запропонувала воякам Поліської Січі почати переговори про об єднання  зусиль в єдиний кулак. Але повстанці тягнули час із створенням такого союзу і в лютому 1943 року партизани одержали з Москви наказ про знищення тих сил, яких не вдалося перетягнути на свою сторону.

Таким чином в лютому 1943 року українські партизани вступили у відкриту боротьбу на два фронти проти двох «визволителів»- гітлерівців і сталінців.

Нічого правду таїти. До 1943 року Сарненське Полісся не воювало на стороні ОУН. І багато кому муляє те, що партизанська боротьба тут почалася набагато раніше ніж в Галичині, і те що Поліські січовики не брали жодної участі в українсько-польській різні. І саме  головне,це те,що багато поліських січовиків загинуло від бандерівської служби безпеки.

    А все це сталося, через споконвічний менталітет українців – постійна  і непримиренна боротьба за гетьманство. Лише через неузгодження питання про політичний центр керування УПА,; бандерівці вважали, що керувати має  тільки ОУН, а січовики підкорялись тільки вказівкам Держаному Центру УНРстало фатальним для національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни. В результаті багато бульбівців загинуло від рук таких же борців за волю України, серед них дружина отамана  Тараса БульбиАнна Опоченська.