Останнім часом побутує переконання: опозиція слабка, вона не може вивести людей на вулиці. Проте це не опозиція слабка, а люди не виходять». Чи ж не нагадує цей пасаж знайомі до болю слова Володимира Винниченка з «Відродження нації», якими він намагався виправдати політичну поразку уряду Української Народної Республіки, а отже, всієї української революції 1917–1920 років: «Ми були готові, а маси – ні».
Історія має загрозливу властивість повторюватися.
Найабсурдніше, що подібні закиди несвідомим масам лунають на тлі дешево-популістських гасел та разючої відсутності системних програм і чітких тактичних алгоритмів дій, пропонованих опозицією не лише лояльним виборцям та послідовним прихильникам. Така недолуга тенденція в діях поборників автократії регіоналів простежується, на жаль, і в цілковитому ігноруванні й небажанні боротися за виборця на «чужій території», себто на Сході та Півдні. Як і в бракові креативу й стратегічного моделювання на найближчому, столичному плацдармі, не кажучи вже про відсутність власної презентації багаторівневої «архітектоніки» столиці, серед поки що лояльно-опозиційних киян.
Звісна річ, найважче боротися за довіру громадян щодня, не згортаючи відразу ж післявиборів штаби в столиці та обласних центрах, а особливо в найвіддаленіших селищах, містечках і районах країни. Не лише у «демократичних штатах» Центру й Заходу, а й на «рабовласницьких» Сході та Півдні. Найважче – постійно тримати бойовий і «близький до народу» партійний осередок, який допомагатиме виборцям вирішувати щоденні проблеми у ЖКГ, сільрадах, податкових та інших ланках багатоликого бюрократичного спруту. Найважче – регулярно доносити під час міжвиборчого затишшя своє правдиве слово у кожну поштову скриньку (на противагу колишній прес-«джинсі» від Леоніда Черновецького і нинішнього безкоштовного «Вечірнього Києва» від ПР-намісника Олександра Попова). Найважче – створювати альтернативні податкові, пенсійні, виборчі, трудові, житлові та інші кодекси, заздалегідь усвідомлюючи, що «більшість» їх зарубає. Найважче – системно плекати «синергетику» протестних громадських і профспілкових рухів, дієво підтримуючи донбаських шахтарів із ахметовського ДПЕКу чи портовиків Ізмаїла та Іллічівська, котрі бастують…
Натомість найлегше – згорнути діяльність одразу після виборів, наївно вважаючи, що життя країни обмежується трикутником з трьох будівель на вулицях Банковій і Грушевського. Найлегше – «розпалювати» віртуальну революцію на олігархічних телеканалах у форматах політичних шоу та на персональних сторінках Фейсбуку. Найлегше – не вкладати кошти в підтримку демократичних й незаангажованих медіа. Найлегше – реєструвати в парламенті утопічні законопроекти «з трьох рядків» із лейтмотивом «скасувати» або «оголосити імпічмент». Найлегше, врешті-решт, – купувати за сто гривень підтримку людей на мітингах, імітуючи масовість.
У тричі оскароносній стрічці «Хрещений батько» є характерний епізод. Аль-пачіновський головний герой Майкл Корлеоне веде діалог на Кубі зі своїм партнером, старим мафіозі. Відбувається це акурат напередодні вирішальних подій революційно-комуністичного перевороту на чолі з Фіделем Кастро у 1959 році. Хрещений батько кидає на диво профетичну репліку: мовляв, революціонери неодмінно переможуть режим Фульхенсіо Батисти – вони ж бо воюють за ідею; натомість солдати будь-що програють, адже отримують від диктатора гроші. Так воно і сталося – Кастро переміг.
Проплачені опозицією мітинги – це манівці очевидної поразки. До того ж виплекані в дзеркально-регіональному, карикатурному стилі. Краще сотня ідейно-зцементованих «бійців», аніж тисячі брудно-мотивованих «найманців».
Оставить комментарий