Дорога додому

Картинка рідного краю.

Добре бути одному в дорозі, особливо тоді, коли на серці спокійно і ніщо не тривожить душу, та ще й природа сприяє думати далекими від дійсності мріями. Ідеш собі і радієш, що живеш на цьому білому світі і маєш змогу  милуватися просторами та картинками рідного краю. Радієш небу і сонцю, лохматим пухким хмарам, лагідному подиху вітерцю, а деколи і й буревію.
Багато є доріг, які ніхто до кінця не виміряв і по яких блукають люди в пошуках бодай якого щастя.
Невже була колись в мене така пора, вже й згадати не легко…
І знов оживають спогади про землю, яка тебе зростила і вивела в широкий невпізнаний світ.
Тиха ніч витає над Поліссям. Ось і Сарни… Я вийшов з вагона, трохи постояв, призвичаївся до свіжого ранкового повітря і попрямував на високий пішохідний міст, що завис над залізничними коліями, а там ще кілометрів зо два по місту і вже буду на автостанції. У голові ще стоїть перестук вагонних коліс. Починає розвиднятися, прокидається Сарненщина. Десь, з міського парку чути зозулине “ку-ку”, а свою “утреню” почали інші птахи. Схід сонця загоряється поволі, тихо грає й переливається його сяйво. Позаду чути постукування на рельсах дрезини. Через парк спішать на станцію поліщуки з навколишніх сіл, а я спішу на простір, на широкий простір лугів! Я до сих пір люблю ці неосяжні зелені луги, люблю ці небокраї, на яких в затишку тополь, верб, лип, в”язів і кленів розкидані сільські оселі . Я люблю цю землю, навіть тоді, коли грізни хмари, стелючи свої величезні химерні  гори, розсипають свої блискавки з лункими громами на принишклі ліси і садочки.
Ласка й гнів, тиша і буря- споконвічна Божа воля життя.
Розвиднялося. Кущі все більше і більше випливали з ранішнього мороку  розгортаючи казкові поліські краєвиди. За декілька хвилин подорожі в приміському автобусі, переді мною розкинулись мої Немовичі, і чим ближче я підхожу до села, тим більшу владу беруть наді мною думки та настрої, мов і не виїжджав  з нього зовсім, не покидав його ні на мить…
Ішов по вулиці Підрихті, а над головою лунав зачарованний спів жайворонка, який заливався мягкими і ніжними  мелодіями, що досягали найпотаємніших глибин серця. Здається, за один такий ранок варто не поспати не одну ніч…
В селі день тільки починався. Сотнями до болю знайомих рис глянула на мене наша садиба. Хвіртка у двір була відхилена, й відти доносилося ритмічне “шах-шах”, це мабуть батько ріже бур”ян для худоби ручною січкарнею .Першим помітив мене лагідний пес, напіввівчарка – Рекс. Зірвавшись з місця він кинувся до мене з сильним гавкотом, але раптом завмер на мить, мабуть щоб краще роздивитися, завиляв весело хвостом і радісно скавулячи, забігав біля своєї будки. Його щира зустріч змусила битися моє серце частіше…
Батько покинув різати січку і вийшов, обтираючи руки об штани, мені на зустріч. По поведінці
Рекса він здогадався, що хтось свій зайшов у двір… Шорсткою доленою обтер губи і міцно мене обняв.
– На довго приїхав? – відразу спитав батько.
– На пару днів… Ну, як ви тут, як здоров”я, що у вас нового, як живете? – дуплетом випалив я.
–  Нічого сину, живемо помаленьку, а на здоров”я уваги не звертаємо…- так само коротко відрапортував батько.
Мама саме доїла у хліві корову. Вона мабуть подумала, що  Вася, бо ж голоси у нас дуже подібні. Але сон на гості сьогодні – їй приснився … Мати вийшла з дійницею і прикривши її льняним рушником, швиденько віднесла молоко у літню кухню, помила руки і на ходу розповідаючи про сон, спішить зі мною привітатися.
-Синочку мій!… Нарешті приїхав! Ми поцілувалися.
– А я дою корову, чую- Рекс бреше і почав скавуліти. Так мені серце і тьохнуло, зразу здогадалася, що це напевно ти… Мама зі всіма подробицями змалювала свої передчуття і навіть сон ще раз переповіла, йдучи разом зі мною до літньої кухні.
Налила мама свіженького парного молока і почала розказувати новини домашнього життя. Слухаючи цей рідний голос, я помітив, як вона змарніла в останній час. А мама мов, вгадуючи мої думки:
– Ти синку, щось теж змарнів- зауважила мама, приглядаючись до мене.
– Ні, мамо, це я так, з дороги, бо ж цілу ніч не спав.
– Тоді ти синку поснідай і йди відпочинь, а ми з батьком по господарству порати будемо.
Пішов трохи перепочити у старій хаті. Мама занесла повний глечик кислого молока- найкращого сільського кефіру без жодних домішок і якоїсь там хімії – пий сину замість води.      Змучене далекою і довгою дорогою тіло жадало відпочинку , але заснути одразу не міг; нерви перевтомились від хвилювання і вражень, а думки роєм мішалися в голові. Відкрив віконце, що виходить в садок. Веселий щебет ввірвався в кімнату, з поля було чути приглушенний відстанню гул трактора і перегукування пастухів, що пасли череду корів. Фіранка відхилилася і в хату увірвався легкий вітерець, який на своїх  невидимих крилах приніс пісеньку солов”я, який заливався в кущах над Язвінкою… Знайомі, надзвичайно близькі картинки домашнього сільського побуту заволоділи мною.
“Як добре вдома”,- промайнула думка і  я заснув міцним-міцним парубочим сном.
Три дні був  я на батьківщині  і тут  зрозумів, що  вже для них не такий, як усі. І, як я не старався стерти цю невидиму межу між собою і рідними, ніяк не вдавалося. Брати ніби цуралися, таїли від мене своє життя, свої бажання і я з гіркотою в душі, погодився з роллю відмежованої  від сім”ї людини та й ця роль сама по собі виходила природною.
Стало себе жаль, ніби страшна втрата спіткала мене. І так нестерпно захотілося мені туди назад, у край, який став мені дорогим і рідним – Закарпаття  і вже відступили від мене ілюзії, сховались в тумані літ і покрилися мороком часу…
Ввечері, перед заходом сонця, я вже був з батьком в Сарнах на станції.
– Зразу ж напиши, коли доїдеш.Добре? – просив батько, проводжаючи сумними очима постукуючий вагон, який вже рушив в сторону Карпат, і ще довго вистукуватиме -“про-ща- ва-й-те” і “про-сті-ть “!…