 |
| На Случі |
Напередодні Новорічних свят так захотілося чогось світлого… А найсвітліші спогади, як відомо, пов’язані з дитинством і рідним селом…
- … Приїжджаючи в гості у рідне село, я любив ночувати на свіжому сіні у стодолі. Стодоли навмисне будували так, щоб була вентиляція і повітря легко поступало з знадвору, а тому було багато щілин; над широкими дверима та вздовж усієї стріхи. З обох боків у щитах були віконця без скла, крізь які залітали і вилітали ластівки; вони дуже вже люблять гніздитися в стодолах. Слід мабуть сказати, що ці щілини залишали так, щоб не забивав дощ, а взимку вітер не засипав снігом.
Поволі і величаво сходив величезний червоний диск сонця. Народжувався ясний літній ранок. Тисячі щілинок веселкою світились на ранньому сонці і вся стодола пронизувалась, мов з тисячі малесеньких прожекторів, веселковими пучечками світла.
Я просинався і хвилин десять спостерігав, як над гніздами тріпотіли своїми крильцями ластівочки. Я ніколи не бачив, щоб вони билися між собою.
До стодоли почали долинати звуки сільської садиби і відгомін початку трудового дня. Ось… вже грюкнули двері в хаті та брязнула клямка і заскрипіли двері у хлів- це мама пішла доїти корову. Згодом загриміло відро у колодязь і загрюкав сікач у кориті- то батько готує ”салат” свиням. І ось… вже чути мелодійний перестук молотка об бабку – то вже брат взявся клепати косу, бо ж сьогодні йдемо косити, перестук молотка ніби задавав ритм ранкової пісні, що розносилась по сільському двору. До цієї какафонії мелодійних господарських звуків приєднався лункий спів горластого півня, який, здавалось, намагається перекричати весь цей різноголосий хор… Стодола- це найкраща в світі дача, рай, які і не сняться міському жителю.
Я, батько і брат, побравши коси, та захвативши молоток і бабку, ще й вила і граблі, пішли косити за Ріку. Я змалечку любив ці безкраї зарічні запашні луги, у глибині, яких росли густі верболози, а Случ так вигравав на сонці, аж очі мружились. Від нашої садиби до місця сіножаті добрих чотири кілометри. Ми прийшли на луг, коли вже сонце купало свої промені у річкових плесах. За рікою дуже добрий сінокіс, особливо ближче до річки. Колись ці землі належали князю Курбському, а пізніше за Польші – пану Кашевському.
Батько, щоб не переводити марно часу, з розмаху вбив кісся у землю, почепив на нього торбу з молотком і бабкою, а сам дрібними кроками пішов від палі до палі, втоптуючи борозенку-межу , до якої необхідно дотримуватись , щоб не зробити перекосу. Трава була молода, ранкова роса зробила її вогкою і податливою. Коси тільки посвистували, покоси легко лягали рівними повними валами.
Так захопились роботою, що не зчулися, як Сонце ,по своєму тільки йому встановленому маршруту, підбилося до свого зеніту, почало безбожно припікати. Стало нестерпно душно, п”янкий аромат свіжоскошеної трави лоскотав ніздрі і млоїв душу, але залишилося зовсім небагато нескошеної трави і ми познімавши сорочки, добивали нескошені клаптики.
Почувся дитячий сміх. До нашого сінокосу дріботіла босонога зграйка хлопчаків. Вони були всередині кломні за густою сіткою і мов ті стародавні рицарі зиркали через кольчугу. І так зробилося мені весело, що й передумав відпочивати. Вирішив ловити з хлопчаками рибу. До того ж тут і місце добре, далеченько від села і ніхто з сільських заядлих рибаків ще не потривожив долинки-озерця.
– Ну то, як хлопці, потопчемо трохи рибу? – задиркувато запитав я у хлоп”ячої босоногої громади.
– Давно пора – по хазяйські, діловито погодилися хлопці.
В самий край нашого сінокосу впиралася широка і довга долина, колишнє річище,у якому виблискувала смуга стоячої темної води. Долина заросла осокою і лепехою, а на воді плавали жовті і білі лілії, обрамлені широким лататтям. З свого невеликого рибацького досвіду знаю, що зазвичай у таких зарослях жирує і ховається риба. Ми з братом взялися за кломню, а хлопці взялися колотити долину, весело плескали руками по воді і місили воду по самому дні озера, аж мул вибухав наверх разом з водою. Ми поволі -тихесенько підбиралися до берега. Брат посміювався до мене, мовляв, хіба якийсь дурнуватий язь, або карась тікаючи від тупоту хлопців, здуру попаде в сітку. Кломню ставили щільно на дно, щоб риба попід нею не прошмигнула, бовтали ногами попід берег, заводячи ногами в кломню, наганяючи рибу від берега.Тоді разом підняли кломню і раптом… разом з намулом випав величезний, на кілограмів зо три, сазан. Відразу в нас появився рибацький азарт. Вся долина була попереду…Ми обережно просувалися вздовж берега. Брат раз на раз нагадував, що як тільки щось стукне у сітку, то треба відразу витягати, бо то може бути величезна риба. Майже за кожним разом попадалась якась риба, велика і мала.Часто траплялися плітки, окунці, язі і карасі. Вкотили і лінивого неповороткого менька, разом з мулом нагребли безліч чорних слизьких в”юнів…
Надійшов полудень, наловили повне відро і торбу з під молотка і бабки. Улов поділили по братські, як порядні рибаки, розклали рибу по кучках і тягли “жребій”, щоб нікого не образити і не дай -Боже обділити – рибаки всі рівноправні- хто ловив і хто заганяв.
До вечора посушили і згребли сіно …
Ось такий видався день; покосили траву, посушили сіно і риби наловили.
Я просинався і хвилин десять спостерігав, як над гніздами тріпотіли своїми крильцями ластівочки. Я ніколи не бачив, щоб вони билися між собою.
До стодоли почали долинати звуки сільської садиби і відгомін початку трудового дня. Ось… вже грюкнули двері в хаті та брязнула клямка і заскрипіли двері у хлів- це мама пішла доїти корову. Згодом загриміло відро у колодязь і загрюкав сікач у кориті- то батько готує ”салат” свиням. І ось… вже чути мелодійний перестук молотка об бабку – то вже брат взявся клепати косу, бо ж сьогодні йдемо косити, перестук молотка ніби задавав ритм ранкової пісні, що розносилась по сільському двору. До цієї какафонії мелодійних господарських звуків приєднався лункий спів горластого півня, який, здавалось, намагається перекричати весь цей різноголосий хор… Стодола- це найкраща в світі дача, рай, які і не сняться міському жителю.
Я, батько і брат, побравши коси, та захвативши молоток і бабку, ще й вила і граблі, пішли косити за Ріку. Я змалечку любив ці безкраї зарічні запашні луги, у глибині, яких росли густі верболози, а Случ так вигравав на сонці, аж очі мружились. Від нашої садиби до місця сіножаті добрих чотири кілометри. Ми прийшли на луг, коли вже сонце купало свої промені у річкових плесах. За рікою дуже добрий сінокіс, особливо ближче до річки. Колись ці землі належали князю Курбському, а пізніше за Польші – пану Кашевському.
Батько, щоб не переводити марно часу, з розмаху вбив кісся у землю, почепив на нього торбу з молотком і бабкою, а сам дрібними кроками пішов від палі до палі, втоптуючи борозенку-межу , до якої необхідно дотримуватись , щоб не зробити перекосу. Трава була молода, ранкова роса зробила її вогкою і податливою. Коси тільки посвистували, покоси легко лягали рівними повними валами.
Так захопились роботою, що не зчулися, як Сонце ,по своєму тільки йому встановленому маршруту, підбилося до свого зеніту, почало безбожно припікати. Стало нестерпно душно, п”янкий аромат свіжоскошеної трави лоскотав ніздрі і млоїв душу, але залишилося зовсім небагато нескошеної трави і ми познімавши сорочки, добивали нескошені клаптики.
Почувся дитячий сміх. До нашого сінокосу дріботіла босонога зграйка хлопчаків. Вони були всередині кломні за густою сіткою і мов ті стародавні рицарі зиркали через кольчугу. І так зробилося мені весело, що й передумав відпочивати. Вирішив ловити з хлопчаками рибу. До того ж тут і місце добре, далеченько від села і ніхто з сільських заядлих рибаків ще не потривожив долинки-озерця.
– Ну то, як хлопці, потопчемо трохи рибу? – задиркувато запитав я у хлоп”ячої босоногої громади.
– Давно пора – по хазяйські, діловито погодилися хлопці.
В самий край нашого сінокосу впиралася широка і довга долина, колишнє річище,у якому виблискувала смуга стоячої темної води. Долина заросла осокою і лепехою, а на воді плавали жовті і білі лілії, обрамлені широким лататтям. З свого невеликого рибацького досвіду знаю, що зазвичай у таких зарослях жирує і ховається риба. Ми з братом взялися за кломню, а хлопці взялися колотити долину, весело плескали руками по воді і місили воду по самому дні озера, аж мул вибухав наверх разом з водою. Ми поволі -тихесенько підбиралися до берега. Брат посміювався до мене, мовляв, хіба якийсь дурнуватий язь, або карась тікаючи від тупоту хлопців, здуру попаде в сітку. Кломню ставили щільно на дно, щоб риба попід нею не прошмигнула, бовтали ногами попід берег, заводячи ногами в кломню, наганяючи рибу від берега.Тоді разом підняли кломню і раптом… разом з намулом випав величезний, на кілограмів зо три, сазан. Відразу в нас появився рибацький азарт. Вся долина була попереду…Ми обережно просувалися вздовж берега. Брат раз на раз нагадував, що як тільки щось стукне у сітку, то треба відразу витягати, бо то може бути величезна риба. Майже за кожним разом попадалась якась риба, велика і мала.Часто траплялися плітки, окунці, язі і карасі. Вкотили і лінивого неповороткого менька, разом з мулом нагребли безліч чорних слизьких в”юнів…
Надійшов полудень, наловили повне відро і торбу з під молотка і бабки. Улов поділили по братські, як порядні рибаки, розклали рибу по кучках і тягли “жребій”, щоб нікого не образити і не дай -Боже обділити – рибаки всі рівноправні- хто ловив і хто заганяв.
До вечора посушили і згребли сіно …
Ось такий видався день; покосили траву, посушили сіно і риби наловили.
Оставить комментарий