Ліс на Закарпатті рубали завжди

Історія закарпатських лісів за останні кілька віків – це суцільна трагедія. . Фінал цієї сумної історії зрозумілий, і він уже не за горами.

Лісистість області нині складає 50,8%, це найбільший показник в усій Україні. Лісовий фонд Закарпаття охоплює 694 тис. гектарів, в тому числі 647 700 га, вкритих лісом (решта припадає на дороги, водотоки, вирубки, сінокоси тощо). На площі 492 100 га лісове та мисливське господарство ведуть безпосередньо підпорядковані Закарпатському обласному управлінню лісового господарства 18 лісогосподарських підприємств (лісгоспів). Ще 80 тис. га – у користуванні об’єднання «Закарпатагроліс». На площі 66 900 га лісогосподарські заходи здійснюють Карпатський біосферний заповідник, Національний природний парк «Синевир» та Закарпатський лісотехнікум, а ще на 10 тис. га – Ужгородське військове лісництво.

Такий був ліс

Проте ще наприкінці XVII ст. ліси вкривали взагалі переважну більшість краю. Наступного же століття вирубки лісів різко зростають через відкриття в Угорському королівстві все нових рудників, металургійних підприємств, виробництво поташу та скла. Знать багатіє на розпродажу лісу, кількість якого швидко зменшувалася, особливо навколо населених пунктів. Тому  22 грудня 1769 р. Марія-Терезія підписала закон «Порядок в горах і збереження лісів». Це був фактично лісовий кодекс. Він вимагав замінити сокиру на пилу, залишати пні максимально низькими, обов’язково заліснювати вирубані території. До озеленення країни залучалося все населення. Кожний власник будинку зобов’язувався посадити поблизу нього по 20 дерев. Усюди відкривалися розсадники, з яких безкоштовно видавали саджанці. Суворо заборонялося пошкодження молодих дерев на пасовиськах, заготівля молодих дерев на корм, виготовлення дерев’яних огорож, пошкодження і заготівля кори, прокладання широких доріг через ліс Проте масові вирубки продовжились і далі. І  вже 1775 р. та ж Марія-Терезія видала указ про переселення на Закарпаття лісорубів з Верхньої Австрії. Вони заготовляли деревину, необхідну для солотвинських солерудників. На той час лісокористування було повністю підпорядковане потребам солеварень. Шахти постачали щорічно до 30 тис. тон солі. У Великому Бичкові, Солотвині та Буштині сіль вантажили на плоти, які сплавляли по Тисі аж до Дунаю. Тільки по Тересві німці з українцями на початку 1900 років сплавлялося 100-120 тис. стовбурів, які далі виловлювали біля пунктів складання плотів. Придатним для цього був тільки добрий лісоматеріал: ялиці та смереки певних розмірів з пагорбів. Машини та інструменти для солеварень і лісорубів виготовлялися спершу у Кобилецькій Поляні, де 1774 р. споруджено домну, пізніше і в Діловому. Для виплавки доставленої возами залізної руди потрібне було деревне вугілля, сировиною для якого служили букові ліси з ближчих прирічкових територій.

Через те 1840 р. видано новий австрійський закон, який вперше прирівнював  свавільне рубання лісу до крадіжки. 1853 р. вступив в дію Статут про ліси, яким заборонялося зменшувати лісові площі, вимагалося заліснювати зруби протягом п’яти років. Лісники перед вступом на службу проходили кількарічне навчання у спеціальних школах, у нас така діяла в Сваляві. Ліси були чітко поділені на громадські  (комунальні), де дозволялася обмежена рубка, і державні, які строго охоронялися. Браконьєрство переслідувалося дуже жорстоко. Але вже на початку 20-століття  хвойні праліси Верхнього Потисся все одно було знищено на 90%.  У1876 р. створено Угорську королівську дирекцію з лісового господарства. Уздовж Тиси починають виникати лісопилки. У Великому Бичкові засновано завод сухої перегонки деревини, який належав Угорсько-швейцарському товариству з видобутку соди і був першим хімічним підприємством в Угорщині.

Не припинилася масова рубка і в чеські часи.

Ще більш хижацькі вирубки розгорнулися під час Другої Світової на потреби гортіївської армії. Але і то ще були квіточки порівняно з наступними радянськими часами. За допустимої норми вирубки 1 – 1,2 млн. кубів лісокомбінати 1948-1956 рр. рубали по 4 – 5 мільйонів.  На початку 50-х років 137 тис. га лісів передано колгоспам, а 10 тис. га – військовим. Якщо додати і їхні вирубки, по яких немає достовірної статистики, то обсяг складав 7-8 млн. Лісозаготівля велася безгосподарно, методом суцільної рубки, що надовго оголювало великі території. Навіть зрубане погано вивозилося, багато деревини гнило на місцях або втрачало якість. До того ж 1957-1964 р. Закарпаття перебувало у складі Станіславського, потім львівського раднаргоспу, що об’єднував весь Карпатський регіон. Ставлення до окраїн в адміністрації цього економічного регіону було відоме – знову ж таки тут рубали більше, ніж деінде.

Врешті-решт Закарпаттю поталанило через наше прикордонне розташування. З 1964 р. під тиском урядів сусідньої Угорщини і Чехословаччини завдання на рубку лісу значно зменшено. Покращилась ситуація у колгоспних лісах, там на початку 70-х створено міжгосподарські спеціалізовані структури, які здійснювали всі лісові роботи, зокрема і відтворення насаджень. За 1985-1990 р. відновлено 4400 га колгоспних лісів.  На зламі 70-80-х років щорічне відтворення лісів (по 1,2 – 1,5 млн. кубів) вже переважало вирубку (900 – 920 млн.), а суцільні рубки було зведено до мінімуму .

Надзвичайно   пожежострашним виявився 2000 рік. Якщо в інші роки в області ставалося по 2-4 лісові пожежі, то того року – аж 27. Цілком можна припускати, що мали місце підпали з метою приховання слідів незаконних рубок.