В рабстві народ вироджується – виживання підміняє собою життя, обертається виродженням…Сьогодні вистачає охочих розповідати нісенітниці про селян, стверджувати, що селянин, мовляв, не прогнозує своє життя далі, ніж на рік, задіяний у вічний кругообіг природи і не має справи ні з чим іншим, крім як із землею і гноєм. Немає нічого більш далекого від істини, ніж такі твердження… Вже з часу запровадження трипільної системи землероб прогнозував своє життя щонайменше на три роки наперед. А садівництво, тим більше культурне, яким воно ставало в Україні на початку ХХ століття? Це планування на 10-15 років. Але ж вільний селянин за ринкової економіки жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент…І на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її.
Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника – це втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя.Колгоспний колективізм знівелював “м’яз самостійності” наших селян. Для них гуртове – це чортове, тоді як дореволюційний та пореволюційний селянин думав та діяв інакше, для нього громадськість була продовженням та органічним доповненням приватності.
Голодомор, терор 1937-38 років мали на меті сформували колгоспника як масовий соціальний тип “ідеального виконавця”, готового діяти за будь-якими приписами “партії та уряду”. Результатом стала масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70, до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її.
Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів, станом на початок 1980-тих давали 90% товарної продукції, а 90% – лише 10% продукції. Але реально ті, хто працював знехотя, мав преференції: їм списували борги перед державою, давали кращу техніку, “зміцнювали” кадрами фахівців. Традиційним гаслом українського селянства було – “Земля і воля!” Але в 1990-тих це гасло виявилося недієвим. Бо ж колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність, – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна, а воля тим більше: йому потрібна зарплата. Звичайно, певна частина колгоспного люду зберегла сільську душу. Але з покоління в покоління таких стає все менше. Це – невблаганна реальність. Але село, уже наче й постколгоспне, залишається “чинником Х” українського буття. І хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства все більше, село не вмерло, живе своїм окремим від держави життям.
А як йому вижити, і стати собою – то це вже інше питання.
Оставить комментарий