Поліщуки гинули і від окупантів, і від своїх “захисників”

Україна належить до тих країн світу, які в роки Другої світової війни зазнали найбільших людських втрат, плюндрувань міст і сіл, руйнування і знищення народного господарства. Досить сказати, що станом на 1 січня 1946 p. чисельність населення України була меншою чисельності 1 січня 1941 p. на 8,9 млн. чол.

У кожному куточку української землі палили міста і села, гинули діти і жінки, людей ловили в німецьке рабство, грабували, мордували, виганяли з рідних осель. І все ж, на загальному тлі всенародного страждання і поневірянь, крові й пожарищ Волинський край ще виділяється багатьма своїми трагічними особливостями. Вони були викликані військово-політичним протиборством в середовищі українського антирадянського і антинімецького рухів, політично несумісними, антагоністичними цілями визвольних українського і польського рухів, підвищеною концентрацією у північних лісистих районах Волині, поряд з українськими і польськими, радянських партизанських сил і політичного підпілля.

Сучасному дослідникові, здається, неможливо відтворити у деталях масштаб жертв війни на Волині, більш-менш точно порахувати людські втрати краю за реґіонами, національністю, статтю, віком, за обставинами загибелі. Так само важко порахувати, чиї “політичні” руки пролили більше, а чиї – менше крові мирного населення. Нема сумніву лише в одному: першоджерелом всенародного лиха українців, поляків, росіян, євреїв, чехів, білорусів та інших був німецький фашизм, що розв’язав Другу світову війну, поставив за мету силою зброї підкорити собі увесь світ, обґрунтовував вищість німецької нації над усіма іншими і її право нищення інших народів, на практиці впровадив такі методи розправ над людьми, багато з яких взагалі ніким у світі не застосовувалися до Другої світової війни.

На Волині німецький окупаційний режим здійснював майже поголовне фізичне винищення єврейського населення. За офіційними даними, станом на 1939 p. у Волинському воєводстві проживало 205,5 тисячі євреїв, що становило 9,9% від загальної чисельності населення¹. Масові страти євреїв проводилися влітку та восени 1942 p., продовжувалися у 1943 p., хоч розпочалися відразу ж після приходу німців.

Проти єврейського населення головним чином були спрямовані фашистські авіабомбардування багатьох містечок Волині, що проводилися в кінці червня – на початку липня 1941 p., ще до вступу німецького війська. В результаті тих бомбардувань забудови міського типу багатьох містечок, як от Людвиполя, Морочного, Деражного, Гощі та інших були буквально перетворені в купи битого скла, каміння і цегли. Автор цих рядків пам’ятає, як у неділю 29 червня 1941 p. протягом якихось 3-4 годин німецька авіація перетворила єврейський квартал райцентру Гоща в суцільні руїни. Сотні єврейських родин раптово залишилися без даху над головою. Великі руйнування були завдані німецькою авіацією Сарнам, Радивилову, Млинову та іншим містечкам². У тих населених пунктах, де євреї були позбавлені житла в результаті бомбардувань, єврейські гетто творилися вже від літа 1941 p., проте у більшості поселень гетто були створені навесні та влітку 1942 p. Німецький комендант м. Олики Макс Туберан, захоплений у полоні, повідомляв на допиті, що в Олиці усе єврейське населення спочатку було узято на облік, а до гетто переведене у березні 1942 p. Після цього квартири євреїв були опечатані і вхід до них був заборонений під страхом смерті. В кінці липня 1942 p. єврейське населення з гетто було переведене в приміщення колишнього замку князя Радзивілла, а звідти системно партіями по 40-50 чоловік відправлялося на розстріл в урочище Кемпа. Попередньо, під час підвозу приречених на місце розстрілу, метрів за сто від нього євреїв роздягали наголо.

Одним з місць, де відбувалися особливо масові убивства євреїв був, район вулиці Білої у м. Рівному. Встановлено, що там було страчено 32,5 тис. осіб³. Свідок Я. Карпан повідомляв, що “німецькі кати приводили до місця розправи приречених, примушували їх копати яму, наказували роздягатися наголо і лягати в ями обличчям вниз. По лежачих гітлерівці стріляли з автоматів у потилицю. Потім на трупи розстріляних таким же чином клали другий шар людей і умертвляли їх, потім третій. А коли яма наповнювалася, вбитих обливали хлорним вапном і засипали землею”⁴. Аналогічну картину страт фіксували Комісії для розслідування злочинів у багатьох районах. Сумніву можна піддавати хіба що число захоронених у тих ямах трупів, яких перераховувати, звичайно, не було можливості. Та й кількості страчених подавалися не раз надто дуже заокруглено, як, наприклад: в с. Сосонки, біля Рівного, страчено 17,5 тис. чоловік, в кар’єрах біля села Видумки – 3 тисячі⁵, на старому римо-католицькому кладовищі у Ковелі – близько 2 тисяч⁶, в Олиці всього загинуло 4,5 тисячі⁷, в урочищі Горбки Колківського району над заздалегідь викопаними ямами розстріляно до 2 тисяч мирного населення⁸, в Горохівському районі розстріляно німцями і українськими поліцаями 3 тисячі євреїв⁹ і т. д.

По суті, німецький окупаційний режим на Волині, як і в інших областях України, здійснював лінію на тотальне фізичне винищення всього єврейського населення і, як можна судити на основі документів, після звільнення реґіону від фашистських окупантів в ньому залишалося не більше кількох тисяч місцевих євреїв. Окремим вдалося вирватися з гетто і переховатися в лісах аж до приходу Червоної армії, були й такі, що опинилися в загонах УПА та в радянських партизанах. Про подібні випадки збереглися свідчення архівних документів¹⁰.

Про незначну кількість місцевих євреїв, які до 1939 p. вважалися громадянами II Речіпосполитої, пережили німецьку окупацію, і, відповідно до угоди від 9 вересня 1944 p. між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, могли зголошуватися на виїзд до Польщі, свідчить і той факт, що таких у Рівненській області виявилося 574 особи¹¹.

Розстріли, інші форми страт цивільного українського, польського і чеського населення за кількістю жертв не були меншими від кількості винищених євреїв. Відмінним було лише те, що вбивства неєвреїв кожного разу нібито виправдовувалися порушеннями наказів окупаційної влади, зв’язками з радянськими партизанами, з УПА чи з АК, невиконанням різного роду поставок, ухилянням молоді від вербунку на примусові роботи в Німеччині. На практиці, однак, найбільше кривавих пацифікацій каральні окупаційні структури проводили в місцях здійснення підпільниками чи партизанами тих чи інших антинімецьких акцій. Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене¹². Деякі інші джерела подавали числа убитих 2800, 2500¹³, понад 2000¹⁴, а в довідці про це село, яка зберігається у справах комісії для розслідування злочинів фашистів у Ратнівському районі, вказується, що до війни у Кортелісах проживало близько 1800 чол., з яких німці стратили внаслідок розправи над селом 22 вересня 1942 p. 1783 особи¹⁵. Можна допускати, що це останнє число є найближчим до дійсного, інші ж з’явилися під емоційним впливом. Приводом для розправи над мирними жителями послужив напад створеного у цьому селі радянським військовослужбовцем, інженером за фахом Борисом Михайловським партизанського загону на поліцейську дільницю, “згодом, коли окупанти кинули на село регулярні есесівські частини, трапилася лиха біда”¹⁶.

Мабуть, не можна осуджувати партизанів за те, що вони не вступили у бій з явно переважаючим противником і не полягли у бою, але ж полягли мирні селяни.

30 червня 1943 p. Сидір Ковпак прийшов до села Малин Острожецького району (нині Млинівського). “Партизани захопили 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру” та й пішли. А 13 липня нагрянули німці. Почалася розправа над мирними людьми. Під вечір більшість чоловіків загнали в церкву, близько 80, переважно чехів, – зачинили в школі, ще частину людей – в клуні Антона Воробея та у хліві Андрія Карп’юка. Довкола зачинених на засуви церкви та інших приміщень наносили соломи, облили будівлі бензином, запалили, у вікна кидали гранати. Тих, хто виривався з вогню, косили автоматними чергами. Керував акцією комендант Острожецької управи німець Фогель. Було страчено 482-х мирних людей, в тім числі 120 дітей віком до 10 років¹⁷.

Влітку 1943 p. біля села Шейно (Журавлине) партизани вбили двох німців. Коли ж з’явилося більше карателів з Ковеля, партизанів уже не було: німці вбили 150 селян і спалили 208 дворів. У середині 1943 p. біля c. Березичі “фашист йшов з Любешова на Залізницю й Лобну […] вибух стався: партизани поклали міну на мосту через Стохід. Коня одного вбило, а фріца поранило”. На щастя, селяни були попереджені і повтікали з села. Німці вбили шістьох і спалили 200 дворів. В Турійському районі партизани пошкодили залізничну колію від села Обенижі до села Овадно. В помсту німці спалили в селі Бобли 159 дворів та вбили 39 чол.¹⁸ У селі Лісняки ввечері через вікно хтось убив старосту. Карателі спалили 44 двори та вбили 180 жителів села¹⁹. Влітку 1941 p. німці пограбували с. Тростянець. Біля с. Лички на них напали партизани і відібрали награбоване, повернули його людям. На місце події прибув каральний загін, “але партизани вже були далеко”. Карателі вбили 59 селян і спалили 102 двори²⁰.

Подібних випадків було дуже багато. У зведеному списку обласної Комісії для розслідування злочинів фашистів у Волинській області, крім більших міст, наводився список 582 населених пунктів, які зазнали на собі дій карателів над мирним населенням. В 42 з них число убитих мирних громадян перевищувало 100 осіб, в оту числі у 22-х – понад 500. Ось їх назви та кількість жертв: Любомль – 6264, Рожищі – 6070, Олика – 5500, Ратно – 5138, Торчин – 4039, Локачі – 3667, Турійський район – 3278, Циманський район – 2936, Любешів – 2930, Кортеліси – 2800 (так у списку), Устилузький район – 2535, Устилуг – 1847, Турійськ – 1540, Сенкевичівка – 1287, Шацький район – 1069, Маневичі – 1064, Опалин – 942, Іваничі – 819, Озерна – 820, Шацьк – 574, Вовнянка – 547, Киселин – 500²¹. У списку немає міст Луцька, Ковеля, Володимира та деяких інших.

Слід ще додатково зупинитися на засобах нищення людей, до яких вдавалися фашисти, втихомирюючи українські та польські села і містечка. Дуже часто з метою помсти за вбитих німців чи поліцаїв (українців, поляків чи інших) карателі оточували село на світанку, людей без розбору статі, віку заганяли у великі приміщення – церкву, школу, клуню, там зачиняли, а будівлю підпалювали. Тих, хто намагався вирватися з полум’я, розстрілювали. Частими були випадки, коли оточене село ще до вступу в нього карателів піддавалося нещадному бомбардуванню з літаків, а після цього уцілілих мешканців розстрілювали, спалювали, кидали у криниці та ін.

Методом оточення села з наступними розправами над його мешканцями було спалене село Тараж Колківського району. Фашисти розстріляли у ньому близько 80 чоловік. З поданих 30 прізвищ та імен розстріляних: Вячеслав Крупинський, Флоріан Закревський, Едвард Борецький, Болеслав Адамович, Кшиштоф Барвінський та інші видно, що акція була вчинена головним чином над польським населенням. Серед убитих були діти 7-и, 10-и, 12-и років²².

У самих Колках кривавим акціям покарання керували начальники німецької управи району Барс, його помічник Георгне, начальник місцевої поліції Сачковський. Ще до літа 1942 p. за їх командою на урочищі Церковище було розстріляно 40 чоловік, а від літа 1942 p. почалося масове винищення населення містечка. 2 листопада 1943 p., за показами свідків, містечко було оточене відділом гестапо і СС, а 5 літаків його бомбардували і палили. Після припинення бомбардування карателі стріляли в людей, незалежно від їх статі і віку, національності, живих кидали в палаючі будинки, у криниці, дітей кололи багнетами і просто розбивали їх голови об каміння. Тоді загинуло 240 осіб²³.

Ще в грудні 1942 p. гестапо і поліція в кількості 150 чол. оточили польську колонію Обірки, що біля с. Рудники, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овочі, одяг, взуття, будинки палили, а їх жителів у кількості 48 чол. розстріляли. Тіла поховали в одній ямі. У списку вбитих, що його склала у 1944 p. Комісія для розслідування злочинів, подано 23 імені мужчин і 25 імен жінок, із загальної кількості вбитих – 20 становили діти у віці 15 років²⁴.

6 жовтня 1943 p. 500 фашистів оточили с. Старосілля Колківського району. 7 бомбовиків піддали село бомбардуванню. По закінченні ударів з повітря у село увірвалися карателі, розстрілювали людей, “деяких живими кидали в огонь. Вбили 117 чол.”. У списку страчених усі імена та прізвища, очевидно, українські: Гапончук, Оксенюк, Єфімець, Романюк, Зінчук, Снитюк і т. п.²⁵

Багато волинських сіл піддавалися жорстокому покаранню за відмову молоді їхати на примусові роботи до Німеччини. Кривавих репресій фашистів у селах, в яких молодь ухилялася від виїзду на примусові роботи, було багато. Особливо жорстоким виявилося покарання 29 квітня 1943 p. українського села Молотків Ланівецького району (колишнього Кременецького повіту на Волині) Тернопільської області. За розповіддю жительки села Домни Кучер, фашисти оточили село зранку, до села людей впускали, але не випускали, стріляли їх без причини. За розповіддю Уляни Рудюк, мужчин заганяли до кузні, і там спалили живцем. Вбили, замордували, спалили живцем 617 жителів, спалили 255 дворів²⁶.

Холодною жорстокістю відзначалися злочини гітлерівців, вчинені ними у прифронтових селах під час відступу. Наприклад, в селі Обенижі, відступаючі німці вбили 63 селян та спалили 140 дворів із загального числа 220, в с. Туличі вбили 122 чол. та спалили 198 дворів з усіх 232²⁷.

Дуже великими були масштаби нищення німецькими фашистами військовополонених. На території Волинської області німці створили три великі табори військовополонених: у Володимирі, Ковелі та Луцьку²⁸. В Рівненській області табори та зони військовополонених були в 11 містах: в Рівному, Дубному, Острозі, Корці, Костополі та інших²⁹. Умови утримання полонених не відповідали жодним вимогам. Їх вкрай погано годували, в зимову пору був відсутнім обігрів приміщень (там, де вони були), полонені не мали потрібного для зимової пори одягу, їх виснажували різного роду земляними та іншими роботами, режимом утримання, били, практично не надавали медичної допомоги. З цих причин у Володимирському таборі, де утримувався і був закатований відомий російський генерал-інженер Дмитрій Карбишев, щоденно помирало по 200-250 чол.³⁰, а за час функціонування табору в ньому загинуло 25 тис. чол., 12 тис. померли у Ковельському таборі, 10 580 – в Луцькому³¹.

Залишився опис доставлення військовополонених від залізничної станції Остріг (селище Оженин), куди їх привозили з фронту, до казарм на Кидрах дорогою, довжиною 13 км. Тих, хто був поранений чи хворий не міг іти, розстрілювали, але для обліку складали трупи на підводу і доставляли до місця призначення. Хворих чи поранених везти підводами не вважали за потрібне³². За оцінками обласних Комісій для розслідування злочинів фашистів, у таборах на території Волинської області померло чи було страчено 47 690 чоловік³³, на території Рівненської – 67 996³⁴.

Страшними і трагічними виявилися наслідки польсько-українського військово-політичного протиборства на Волині. Під кутом зору поваги до норм міжнародного права, цінності обов’язку державного народу захищати свою державу, її цілісність історик може зрозуміти польські цілі на Волині. Так само історик, який поважає право народів на національне визволення, не має підстав осуджувати український рух на Волині, що керувався ідеєю національного визволення і створення Української держави, українську позицію, в тому числі позицію ОУН та УПА.

Єдине, чого навіть історик не може оцінювати без емоцій і розпачу, – це засоби взаємної боротьби, до яких вдавалися, вже починаючи від 1942 p. як польська, так і українська сторони. В тій боротьбі обидві сторони не раз в число своїх противників відносили мирних людей, убивали їх, мордували, спалювали живцем, кидали у криниці. Свідчень про це залишалося дуже багато. Насамперед, це акти сільських, районних і обласних Комісій для розслідування злочинів німецьких фашистів, які у 1944 p. складалися по свіжих слідах подій 1941-1944 pp. і містили матеріали про кількість та масштаби тих злочинів. Інформаційними джерелами для актів були свідчення місцевих жителів відповідних поселень, результати ексгумації в місцях масових захоронень, протоколи слідчих допитів затриманих злочинців, свідчення окремих потерпілих, які чудом вижили.

На жаль, не у всіх поселеннях і районах однаково відповідально підходили до вимог вищих урядових інстанцій, а насамперед концентрували увагу на так званому “материальном ущербе”, іноді обліковуючи навіть число курей, пограбованих німцями, і не подаючи при цьому відомостей про людські втрати. Дуже багато комісій подавали списки жителів, які загинули в населеному пункті “від німецьких фашистів та їх посібників”, не диференціюючи жертви за національністю і не показуючи, за яких обставин, від чиїх рук вони загинули.

Найповніші дані про те, від чиїх рук загинули ті чи інші мирні жителі, подано в актах сільрад Турійського району, з більшою увагою зазначається національність вбитих з Маневицького, Старовижівського, Рожищенського та деяких інших районів.

Отже, матеріали комісій є відносно багатими на інформацію в розумінні їх ілюстративного значення. Але вони є зовсім недостатніми для того, щоб на їх підставі подавати достовірну статистику втрат мирного українського і польського населення чи статистику винних у стратах.

Не є достатніми для визначення ймовірних чисел загиблих від польсько-українського протиборства і мемуарні джерела, на підставі яких, наприклад, у 1990 p. Юзеф Туровський та Владислав Семашко підготовили “календаріум” нападів “українських націоналістів” на польські поселення і садиби на Волині від вересня 1939 p. до липня 1945 р.³⁵ Як відомо, інформація мемуарних джерел надмірно суб’єктизована творцями цих джерел, неточна, а особливо у спогадах, що писалися через багато років після описуваних подій. Немало злочинних дій над польським населенням записані у цьому виданні на рахунок “українських націоналістів” і тоді, коли їх здійснювали “німці з українською поліцією”, “гестапо і українська поліція”, “німці за доносом українців”³⁶ і т. ін. Календарій Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich… на основі розповідей подає дуже багато подробиць про те, якими жорстокими були вбивства людей: розстріли і повішення, рубання сокирами і заколювання багнетами, спалювання живцем і кидання людей до криниць. У способах нищення людей українські загони і боївки, рівно ж як і польські, не дуже різнилися від німців. І в цьому одна із сторін трагедії війни взагалі.

“Календарій” подає близько 900 випадків вбивства груп чи окремих осіб польської національності. Але автори припускають, що повний список місцевостей Волині, в яких були вчинені акти вбивства людей, становить щонайменше 2000 населених пунктів. В результаті насильств, за оцінками згаданих авторів, загинуло 60-70 тисяч польського населення краю, або близько 20% від його загальної чисельності. Подаються також дані про убитих в окремих колишніх повітах. Числа, звичайно, виведені на підставі припущень, їх важко уточнити, принаймні через те, що у виданні замість певних чисел убитих часто мова йде про “більшість мешканців колонії”, “частину жителів села”, “мешканців усього поселення” тощо.

За часом погроми розгорталися у повітах неоднаково. Масовими вони стали найраніше на території колишнього Луцького повіту, від початку 1943 p. розпочалися також у Костопільському, Кременецькому повітах, а від весни 1943 p. охопили весь край. Цей прикрий рахунок, який висувають українському національному рухові на Волині 1939-1945 pp. польські мемуаристи та історики, не завжди узгоджується з деякими даними про кількість польського населення Волині у 1939, 1941 та 1944 pp. На жаль, українські історики вивчали вказане питання мало. Публіцисти ж посилалися на польських дослідників Чеслава Мадайчика, Едварда Пруса та ін. Так, Василь Євтушенко повторював за Ч. Мадайчиком, що оунівці знищили майже 40 тис. поляків³⁷.

Як польські, так і українські опубліковані джерела і матеріали, по суті, не повідомляють жодної інформації про нищення українського мирного населення на Волині польськими озброєними загонами. Фрагментарними є відомості про українсько-польське протиборство також і у виданнях, які підготовлені в умовах незалежної України³⁸. У згаданому виданні є документи, які стверджують словами самих бандерівців їхні акції проти поляків. Один із керівників структури СБ УПА Василь Макар (“Сіроманець”, “Безрідний”) 2 серпня 1943 p. у листі з Волині до свого брата в Карпатах повідомляв: “СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називали фільварки – Авт.), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування попалили”³⁹. Цих свідчень, звичайно, зовсім недостатньо для того, щоб покладати вину за початок українсько-польської різні на поляків. Але натяк знаходимо навіть у такого українофоба як Едвард Прус, коли він пояснює вагому причину від’їзду зі Львова на Волинь з метою участі у партизанському русі одного з провідних військовиків у керівництві крайового проводу ОУН Василя Сидора (“Шелеста”), – бо тут, у Львові, він був дуже добре відомий контррозвідці АК і міг наразитися на евентуальну ліквідацію з боку поляків. Той же Е. Прус подає, що перше масове мордування польського населення сталося 13 листопада 1942 p. у селі Осборки, але він же зазначає, що “збродні” здійснили команданти українських шутцманів. Наступним великим злочином “українських націоналістів” було нищення польського села Поросле, але воно також відбувалося під керівництвом німецького оберлейтенанта Фішера⁴⁰. Звичайно ж, що вина за ці останні злочини лягає головним чином на німецьку окупаційну владу.

Аналогічно опублікованим польським документам про масові убивства поляків українцями, в архівах зберігаються численні документи про масові убивства українців поляками і так само про польську поліцію на службі у німців. У Ковелі жорстокістю прославився “поляк Едік – кат цивільного табору”⁴¹, в Устилузі підручними начальника німецької жандармерії Гака служили начальник польської поліції Головінський та комендант загону польської самооборони Станіслав Бурак⁴² і ін. Наведемо лише деякі скупі за інформацією висновки сільських комісій для розслідування злочинів “німецьких окупантів та їх посібників”, зроблені у 1944 p. в ряді районів Волинської області:

На території Ново-Дворської сільради Турійського району під час окупації було вбито 27 мирних жителів, з них німці вбили 8, “польські націоналісти” – 18, від бомбардувань загинуло 7 чол.⁴³

В Озерянській сільраді загинуло 54 мирні жителі, з них убиті німцями – 2, убиті і замучені “польськими націоналістами” – 52 особи.

У Перспівській сільраді загинуло 12 чоловік, всі – від рук “польських націоналістів”, в тім числі 10 – “замучені”.

У Моковинській сільраді загинуло 43 особи, з них 25 замучені чи вбиті “польською бандою”, а 18 – “бандою УПА”.

На території Свинаринської сільради загинуло 46 осіб, 36 убито, а 8 закатовано “польськими націоналістами”, 2 – замучені німецькими окупантами.

На території Вербичненської сільради загинуло 18 осіб, з них 13 убито, 2 – кинуто у колодязь “польською бандою”, 3 – убито німцями.

На території Бобольської сільради загинуло 37 чол., з яких 30 чол. замучено чи вбито “польськими націоналістами”.

У сільраді Купичів із 30 чол. 26 розстріляні “польськими націоналістами”, 3 – “бандою УПА”, 1 – німцями.

У сільраді Ревушки з 10 вбитих “польська банда” вбила 9, а німці – одного.

У Тагачинській сільраді з 45 убитих від рук “польської банди” загинуло – 26, від німців – 19.

У сільраді Янів-Каролинка всіх 23 убитих стратила “польська банда”, в тому числі 7 жінок і хлопчика 1938 p. народження.

Із 14 убитих у Клюській сільраді 9 стратили німці, 5 замучили “польські націоналісти”.

У Нирській сільраді з 21 страти 15 доконали “польські націоналісти”, 6 – “банда УПА”, імена останніх жертв – польські.

В Осьмиговицькій сільраді страчено 12 осіб, з них 1 – німцями, 5 – поляками, 6 – “бандою УПА”.

У Задибській сільраді з 22 вбитих 20 закатували поляки, проти прізвищ примітки: “задушений”, “зарубаний”, “замучений”, “спалений”.

У Ловищенській сільраді всіх 11 осіб вбила “польська банда”.

У селі Тагчин у 1943 p. “бандою польських націоналістів” було страчено 41 особи.

У селі Озеряни “під час сутичок польських і українських буржуазних націоналістів” було спалено 210 дворів і загинуло 820 чол.⁴⁴

Проте такі дані можна розглядати лише як ілюстративні, бо комісії з інших районів, крім Турійського, рідко зазначали, від чиїх рук гинули люди. Наприклад, такі дані подавали комісії Рожищенського району⁴⁵, в актах яких так само читаємо значні числа людей, вбитих “польськими націоналістами”, “польською бандою”, зокрема в селах Луків -22 чол., Смердинь (тепер Крижівка) – 11, Вічині – 52, Вишенька – 14, Рудка Козинська – 16, Сокіл – 14, Баб’є (тепер Квітневе) – 8, Тристень – 7, Малинівка – 1, Мар’янівка – 5, Кременець – 11 та ін. Так само зазначаються числа загиблих поляків від рук “банд УПА” в поселеннях колонії Адамівна-Острів, колонії Мар’янівка (в цьому випадку точне число жертв не подається), Малинівка (1 поляка вбито), селі Мар’янівка (1 полька), селі Ворончин (11 чоловік). Є в актах цього району і такі поселення, де, як в с. Іванівка, бандерівцями було “вбито 8 чол. за те, що були євреї”, чи як в с. Ольганівка, де у квітні 1942 p. бандерівцями було вбито 62 чол. за “переховування нашик партизанів”⁴⁶.

В актах Маневицького району є інформація про спалені польські колонії і хутори із зазначенням кількості людей, що проживали в них до погромів, та кількості убитих внаслідок погромів, але не вказується, чи то робили німці, чи бандерівці. Так, на хуторі Замогила Сильненська з 17 жителів убито 17, в колонії Майдан Комарівський з 30 – 30, в колонії Обірки з 41 – 41, в колонії Тераж з 102 – 1, в Голодниці з 108 – нікого, хоч саму колонію спалено, в Нешесті з 66 – 30, в Залізниці з 32 – нікого, в Діброві з 84 – 4⁴⁷ і т. д.

Аналогічні дані містяться в актах комісії Любомльського району. Причому, майже кожного разу вказується, хто саме піддавав нищенню окремі поселення. В селі Замостечі з 250 жителів “польська банда” вбила 48, в колонії Підлуга з 80 було вбито 52, у с. Штунь з 1650 мешканців “польська банда” вбила 92, в с. Кути з 400 мешканців бандерівці вбили 135, в с. Запіллі з 1170 поляки вбили 83 чол., в с. Рівному з 2130 мешканців вони ж вбили 68 чол., у с. Ягодин Новий бандерівці вбили з 1250 чол. 103 особи⁴⁸ і т. д.

У багатьох актах комісій подаються списки жертв за національністю, але не зазначено, від чиїх рук вони понесли смерть, часто вказано “розстріляно людей німецьким загарбниками та їх пособниками”. Такі формулювання часті в актах Порицького, Ковельського та деяких інших районів. Із села Колодяжне подано лише список – 52 особи, які загинули в роки окупації. За прізвищами усі, очевидно, українці: Савчук, Кушнерук, Гушенець, Кулик, Турчин, Поліщук, Ващук, Киндир та ін.⁴⁹

Оскільки інформація про вбивць мирних людей збереглася в актах лише кількох районів, подібно як згадка про національність страчених також подається у рідкісних випадках, то вивести навіть приблизні числа загиблого українського населення унаслідок польсько-української збройної боротьби бачиться неможливим. Якщо ж припустити, що жертви українців у всіх повітах відносно загальної кількості загиблих були такими, як в Турійському районі, то можна було б думати, що вони були не меншими за польські. Але джерел в більшості районів не залишилося.

Не слід забувати, що з різних причин велику кількість українців вбивали і самі бандерівці та їх СБ за допомогу чи переховування радянських партизанів і підпільників, переховування поляків, так само за послух німцям, за те, що хтось із членів сім’ї був радянським активістом чи служив у німців, або син відмовлявся від служби в УПА тощо⁵⁰.

Немалими були і людські жертви, викликані уособною українською боротьбою між бандерівцями і мельниківцями, бандерівцями і бульбівцями⁵¹. Голова Братства вояків УПА Волинської області Мелетій Семенюк, оповідаючи про одну дівчину-зв’язкову із села Одеради, яка передала відомості про бандерівців радянським органам, додав, що “СБ скарала зрадницю, а чи навіть і всю сім’ю”⁵². З іншого боку набирало жахливих розмірів нищення мирного українського населення радянськими каральними органами і то не лише в силу обставин боротьби між загонами УПА і радянськими каральними органами, військовими частинами і підрозділами, але й за прямими вказівками вищих партійних, державних і військових керівників. Радянське керівництво кинуло на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям великі збройні формування. Спочатку це були колишні партизанські з’єднання і частини⁵³.

15 листопада 1944 р. М. Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією створити у західних областях при управліннях НКВД спеціальні трійки у складі секретаря обкому ВКП(б), начальника управління НКВД і обласного прокурора та надати їм право “застосовувати до винних вищу міру покарання – розстріл з виконанням вироку негайно”⁵⁴. Далі український вождь рекомендував “для залякування бандитів…, засуджених до знищення, не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно провадити відкрито із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати”⁵⁵. Пропозиції Хрущова були схвалені Сталіним і неухильно проводилися в життя⁵⁶.

Наскільки радянські методи боротьби проти ОУН і УПА були злочинними, свідчать статистичні матеріали, що їх подавали самі радянські органи. За донесенням секретаря Рівненського обкому партії Василя Бегми та начальника управління НКВД Рівненської області Трубнікова у ЦК КП(б)У за період з лютого 1944 по лютий 1945 pp. в області було проведено 2109 “чекістсько-військових операцій, в результаті яких вбито 15306 членів банд формувань ОУН і УПА”, заарештовано 18 066 “бандитів” та 1246 “посібників бандитів”, затримано 13136 “дезертирів Червоної армії, які ухиляються від мобілізації, з’явилося з повиною 6913 “бандитів”⁵⁷. Отже, в одній лише Рівненській області було вбито чи нейтралізовано 54 667 “бандитів” і тих, хто ухилявся від мобілізації. Зрозуміло, що до числа “бандитів” потрапили тисячі людей, яких убили чи арештували за підозрою. Неймовірно великими були числа вбитих, арештованих і тих, які з’явилися з повиною, “бандитів” в усіх західних областях.

Як відомо, засобом боротьби радянської влади стало виселення з місць постійного проживання тих селян та інших груп населення, які могли розглядатися в якості соціальної опори бандерівського руху. Згідно з доповідною запискою Волинського обкому партії секретареві ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1947 p., план виселення з області становив 2700 сімей – станом на 21 жовтня 1947 p. було виселено 2716 сімей, число виселених 8938 чол., з них мужчин – 1927, жінок – 4221, дітей 2790⁵⁸.

Отже, із закінченням Другої світової війни у 1945 p. для волинян її втрати зовсім не закінчилися. Розкручений маховик війни відібрав життя багатьох тисяч людей ще протягом кількох післявоєнних років.

Розуміється, що фактологічні матеріали про нищення людей на Волині у часи воєнного лихоліття вичерпати неможливо. Однак, спробуємо зробити деякі узагальнення. В 1939 p., за даними польської статистики, на території Волинського воєводства числилося 2085,6 тис. населення⁵⁹. У “радянській” Волинській області перед нападом гітлерівської Німеччини проживало 1031 тис. чол., в тому числі у містах – 151 тисяча, в сільській місцевості – 880 тис. чол.⁶⁰ У Рівненській області станом на 1 січня 1941 p. проживало 1 139 808 чол.⁶¹, в тому числі у містах – 149 673 і в селах – 990 135 чол. За радянською поточною статистикою, у Волинській області за час німецької окупації було вбито 165 339 місцевих жителів⁶², або 16%, у Рівненській – 175 133 чол.⁶³, або ж 15,4% від довоєнної чисельності населення.

Проте ці офіційні підрахунки є дуже сумнівними. Як відомо, у 1939 р. у Волинському воєводстві на євреїв припадало 9,9%, які у масі своїй були вбиті, або ж депортовані до концтаборів за межі Волинської області. Це, зрештою, стверджував і радянський облік населення станом на 1 вересня 1944 p., за яким у Волинській області числилося усього 600 євреїв⁶⁴. Римо-католиків, які на Волині у 1939 p. практично усі були поляками, числилося 327,9 тис. чол. (15,7% всього населення воєводства). Але частина поляків була виселена у 1940 p. згідно з Постановою РНК СРСР № 2122-617 та затвердженим тоді ж до неї “Положенням про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР”⁶⁵. Депортаційна акція була виконана з 10 до 13 лютого 1940 p. 2 березня РНК СРСР ухвалив постанову № 289-127 c. про виселення членів сімей усіх поміщених в табори і в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників державного апарату, учасників антирадянських організацій, біженців з окупованих німцями районів колишньої Польщі, які виявили бажання виїхати з СРСР назад, на зайняту німцями територію, але не були прийняті. Операцію виселення за постановою від 2 березня було проведено без будь-якого попередження 13 березня, а згодом, 29 червня 1940 p., – засобами терору, аж до застосування розстрілів⁶⁶. Можна припускати, що під ці радянські депортаційні акції 1940 p. підпали десятки тисяч поляків. У всякому разі, за статистикою на 1 січня 1941 p. у Рівненській області поляків числилося 70 668 чол.⁶⁷, що менше половини від їх кількості у 1939 p. Якщо так було на всій території колишнього воєводства, то це означало, що радянські репресії і статистика зменшили число поляків на Волині уже до 1941 p. приблизно до 150 тис. чол. Якусь частину поляків, зокрема тих, які з 1943 p. втікали у міста, рятуючися від бандерівських погромів, було вивезено фашистами на примусові роботи до Німеччини⁶⁸. Необлікованою є кількість поляків, які у 1943 – на поч. 1944 pp. втекли у межі корінної Польщі. Певна кількість поляків-підпільників і членів збройних груп АК та радянського партизанського руху загинула під час бойових дій. У всякому разі, станом на 1 вересня 1944 p. у Волинській області обліковувалося 41,8 тис. польського населення⁶⁹. У Рівненській області, за уточненими даними станом на 15 грудня 1944 p., переселенню в Польщу підлягало 14 500 сімей, або близько 50 000 душ. Подали заяви на переселення, однак, не всі, а приблизно половина – 7323 сім’ї, або 24 866 душ⁷⁰.

З врахуванням Кременецького куща районів можна допускати, що на території колишнього Волинського воєводства після вигнання німецьких окупантів залишилося проживати (до часу переселення у Польщу за угодою від 9 вересня 1944 р.) близько 105 тис. поляків, або приблизно третина їх довоєнної чисельності. Отже, втрати поляків за наслідками українсько-польського протиборства 1942-1944 pp., полеглих у боях, тих, що були вивезені у Німеччину чи перебралися у корінну Польщу ще в час німецької окупації, становили десь близько 50 тис. чоловік. Загальні ж втрати польського населення на Волині, понесені унаслідок радянських депортацій 1940 p. та репресій 1939-1941 pp., участі у війнах з Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі в 1942-1944 pp., загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного протистояння 1942-1944 pp., становили близько двох третин його довоєнної чисельності, тобто понад 200 тис. чоловік (10% чисельності усього населення краю перед початком війни).

Щодо втрат українського мирного населення, то так само окремої статистики немає. Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941-1945 pp. близько 380 тис. чол. (по Волинській області – 165,3 тис., Рівненській – 175,1 тисячі, Кременецькому кущу – близько 40 тис. чоловік). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол. Великими вони були, як сказано вище, унаслідок радянського придушення українського національно-визвольного руху у 1944-1950 pp. Дуже високим був відсоток убитих волинян, мобілізованих на фронт у 1944–1945 pp. Наприклад, у згаданому вже селі Молотків було мобілізовано на фронт 87 жителів села, 67 з них загинуло⁷¹. Ненавчених військової справи західноукраїнських селян без розбору гнали на німецькі дзоти і “висотки”, бо такими були правила військового мистецтва Жукова, Конєва та інших “славетних” воєначальників. Загальні ж втрати вбитими на фронті сягали 70 тис. чоловік.

Вище наводилися дані про число убитих в ході радянських каральних акцій повстанців та підпільників УПА. Від 1944 до початку 50-х pp. вони склали разом з вивезеними “бандпособниками”, а також з тими, хто не повернувся з примусових робіт у Німеччині, з вояками УПА, які прорвалися у західні країни, з вбитими каральною службою УПА мирними жителями округлено 90 тис. чоловік. Отже, за час з 1941 до початку 50-х pp. – пересічно 280 тис. чоловік. З них убитими близько 235 тис. чоловік, або більше 10% всього українського населення станом на 1941 p.

Війна середини XX ст., отже, стала диким анахронічним засобом розв’язання суперечностей між державами і народами. Про її наслідки сьогодні повинні пам’ятати усі ті, хто шляхом насильства над людьми планує добиватися політичних, соціальних, національних чи, тим більше, фінансово-економічних цілей.

---

1. Rocznik Ziem Wschodnich 1939, Warszawa, 1939.

2. Книга пам’яті України. Рівненська область, Львів, 1994.

3. Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу, 1941–1945. Документи і матеріали, Львів, 1989, c. 32.

4. Ibidem, c. 31.

5. Ibidem, c. 32.