Сарненський укріпрайон

Після планетарної трагедії,1917- 1939 роки дали Європі нові країни і відповідно нові кордони. Польща, виборовши свою незалежність, вкотре опинилася між двох вогнів: Німеччиною та СРСР. А проблемне національне питання значно послаблювало цілісну міць держави. Як відомо війна з СРСР для поляків закінчилась компромісним Ризьким миром 1921 року, і цей ново-одержаний кордон протяжністю майже 1200 метрів вважався найбільш не укріпленим, що значно погіршувало обороноздатність Речі Посполитої. Тут не було старих фортифікацій, бо похід Наполеона у 1812 році, бої Першої Світової війни практично оминули басейн Прип”яті і Случа . Досвід же останньої війни спонукав поляків у районі Сарни – Березне  впровадити концепцію довготривалої фортифікації. Поліський низинний рельєф по Случу був не такий болотистий, як на Прип”яті і значно полегшував будівництво укріплень, роблячи їх непрохідними.
На споруджені укріплень працювали і місцеві поліщуки.  І на сьогодні вже достеменно відомо, що протягом десяти років, починаючи з 1921 року, 420-430 тисяч поліщуків відбували повин-ність в польському війську Речі Посполитої. В Сарнах 1936 року в 3- му батальйоні 50-піхотного полку 27-дивізії кожний 5-вояк був з місцевих. У цьому ж,1936  році Франція надала Польщі кредит на будівництво Сарненського укріпрайону / СаУР/.

За фортифікаційними планами укріпрайон мав собою представляти район чи смугу місцевості, оснащений системою довготривалих і вогневих фортифікаційних споруд в поєднанні з інженерними перешкодами робив його непрохідним. Вибір поляків на Сарни впав і через невисоку вартість будівництва порівняно з оборонною лінією, яка складалась з передової позиції, чи смуги забезпечення,2-3 озброєних позицій, другої і іноді тилової смуги оборони і включала укріпрайони, сектори, вузли і пункти опору.
В польських джерелах Сарненські укріплення йменувалися- відтинок “Полісся” і мали простягатися від Олевська до Ямполя із штабом в Сарнах. Укріпрайон  кошторисом 16 млн. злотих складався з трьох відрізків. Перший – “Чудель” (77 км –117 бастіонів) з секторами “Озера” (37 км – 35 бастіонів); “Соміно” (10 км – 18 бастіонів); “Страшів” (8 км –18 бастіонів); “Чудель” (8 км –20 бастіонів); “Тинне” (14 км – 26 бастіонів). Другий – “Березне” (41 км – 114 бастіонів) з секторами “Тишиця” (9 км – 21 бастіон); “Поляни” (10 км – 29 бастіонів); “Яринівка” (12 км – 40 бастіонів); “Плотишно” (10 км – 24 бастіони). Третій – “Горинь” (52 км – 127 бастіонів) з секторами “Постійне” (13 км – 31 бастіон); “Дюксин” (14 км – 40 бастіонів); “Путіловка” (25 км – 56 бастіонів) [8, с. 197].
Завершити будівельні роботи передбачалося у такі терміни: “Лунінець” – 1938 р., “Сарни” –
1939 р. і “Ханцевичі” – 1940 р. [8, с. 195].
Уся система укріплень складалася із залізобетонних споруд, здатних витримати удари
снарядів від 75–220 мл. Глибина оборони з використанням природних перешкод, штучних заток та завалів становила 500–800 метрів. Передпілля укріпрайону прикривали батальйони КОП “Рокитно” і “Березно”, саперна рота батальйону КОП “Давидгородок”, ескадрони КОП “Бистричі”, “Рокитно”, “Зурно” підтримані полком піхоти з артилерією. На випадок війни відрізок “Сарни” мали підтримати 24-й піхотний полк з підрозділами 27-ї піхотної дивізії, дивізіон артилерії (з запланованої дивізії С) [8, с. 198].
Після остаточного узгодження проекту з оперативними планами Головного штабу у 1936 р.
розпочалися інженерно-будівельні роботи на Сарненському відрізку. Це пояснюється не тільки стратегічною важливістю північно-східної території Волині, але й тим, що в умовах занедбаного після економічної кризи господарства та дефіциту державних коштів тут можна було використати місцеві будівельні ресурси – граніт і пісок.  Охороняти СаУР мали два батальйони “Сарни” і “Малинськ”. Безпосередньо в ДОТах повинні були знаходитись кілька чот для розвідки і вилазок.
До 1940 року на Сарненщині планувалося побудувати до 360 об”єктів. Але у 1939 році війська 5-тої Червоної Армії завдали потужний і блискавичний удар по польських військах, рішуче і швидко наступали на Рівне. Поляки не очікували такого удару зі Сходу і змушені були повернути свої війська в укріпрайон і загнати їх в ДОТи зі станцій Сарни і Немовичі. Запеклі 3-х денні бої біля сіл Богуш, Зносичі і Тинне завершилися нищівною поразкою поляків.Червона Армія придушила системи вогню укріплень, входи в ДОТи підривали величезними зарядами вибухівки з фугасними бомбами, щоб ввірватися всередину. Коли це не вдавалося, їх випалювали вогнеметами та за допомогою хімічних танків ОТ-26,ОТ-130. На світанку 21 вересня 1939 року  60-стрілковою дивізією на фронті Тинне-Князівка укріпрайон було прорвано, а очищення ДОТів від залишків гарнізону тривало  ще чотири дні.

На сьогоднішній день бункери стирчать на полях Сарненського Полісся. Деякі з них затаїлися поряд із самими хатами, як в Антонівці і служать льохами та стодолами. Місцеві жителі до них давно звикли, жартома називаючи між собою „обєктами” і вже мабуть давно розібрали б  на фандументи для хат, от тільки нещастя – бетон виявився занадто “крепким”…