Степанське князівство

Після обєднання в 1199р. Галицького Й Волинського князівств  землі нашого краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.
На цей період припадає й введення на Волині християнства моравським архієпископом Мефодієм. До розпаду моравського царства натовпи слов”ян, що вірили в Христа, залишивши Панонію, розселились на сусідніх землях. Частина з них знаходила притулок у південних областях Волині. Ці  посланці й сіяли тут паростки святої віри.
Галицько-Волинські землі часто піддавались нападу монголів. Війська князя Данила Галицького в 1254-1255 рр.визволили Волинські землі від нападників. Але в 1259 р. наш край знову опинився під гнітом татар. Місцеве населення змушене було платити великі податки: поплужне /податок від плуга/, ямне /повинність підводами/, кормове /утримання татарських наглядачів/. Багато міст зазнало руйнувань, занепали.
Ослаблене татаро-монгольською навалою, Галицько-Волинське князівство в 1340 р. втратило свою незалежність і було захоплене в 40-70-х роках XIV століття польськими і литовськими феодалами. Росли феодальні володіння польських, українських магнатів. Великий литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами наділяє земельними володіннями князя Острозького. Йому став належати Степанський замок. У жалуваних грамотах було записано: “Щоб ці села держати вічно, непорушно, з усім, що до цих сіл належить: з полями, сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками й прибутками” .
Після смерті Свидригайла в 1452 р. Волинське князівство було остаточно ліквідоване. Волинь стала складовою частиною Литовського князівства. Після підписання Люблінської унії в 1569 р. Волинські землі захоплюють польські феодали, яким належали майже всі поселення. Частина земель нинішнього Сарненського району належала Степанському монастирю.
Одночасно з розвитком сільського господарства почало розвиватись ремесло, що зосереджувалось у містах. Збільшувалось товарне виробництво. В ХVІ-ХVІІ ст. на Волинському Поліссі уже сформувались високорозвинуті як на той час ремесла. По селах повсюдно було поширене ткацтво, гончарство, бондарство, ковальство. В містах зосереджувалось виробництво сукна, ковдр, зброї, музичних інструментів, ювелірних виробів. Населення займалось лісовими промислами, рибальством, бджільництвом.
Феодали нещадно експлуатували місцеве населення. Хоча селяни й мали своє майно, худобу, знаряддя праці, але законодавство позбавляло їх вільно розпоряджатись ними. За найменші провини селян катували, знімали грошові і натуральні штрафи, кидали у в’язницю. Вони відробляли панщину від 2 до 5 днів на тиждень. А в тих районах, де родючість грунтів була вкрай малою і невигідно було вести своє фільваркове господарство, феодали накладали грошові податки. Це призводило до повного зубожіння населення.
Крім соціального, народ терпів ще й національний гніт, який особливо посилився після Брестської унії 1596 р. Степанський монастир з 1629 р. став уніатським.
Становище народних мас під тягарем національно-кріпосного гніту все більше погіршувалось. Наприкінці XVI ст. спалахнули повстання на чолі з К.Косинським та С. Наливайком. Це був широкий спільний виступ селянства, козацтва, міських низів України проти феодального гніту. В 1596 р.С.Наливайко разом із своїм загоном побував у селищі Степань, селах Немовичах і Тинному.Після придушення повстання польські магнати ще більше посилили гноблення народних мас. Це дало новий поштовх до початку визвольної війни, що почалася в 1648 р. Проти польсько-шляхетських загарбників і місцевих феодалів.На чолі народних мас став козацький сотник, а потім гетьман Б.Хмельницький. На боротьбу проти шляхти піднялись і жителі селища Степань, сіл Немович, Короста, Тинного, Тутович, Ремчиць. В 1648 р. під Степанем відбулась битва повстанського війська з переважаючими силами С.Чарнецького. В 1649 р. селянсько-козацькі війська оволоділи Степанем.
За Андрусівським перемир’ям 1667 р. майже вся Правобережна Україна, в тому числі й наш край, ввійшла до шляхетської Польщі.
Для зміцнення своєї влади польські магнати перетворювали уніатські церкви у великих землевласників. У 1753 р. Я.Сангушко подарував князю Ю.Любомирському Сте-панський замок і всі його володіння. Замок тоді мав 4 вежі, вали. З 1775 р. Степанський замок став власністю Ю.Потоцького, а через кілька років дістався Ворцелям.
Тут, у Степані, народився відомий діяч польського визвольного руху Станіслав-Габріель Ворцель. Разом зі своїм братом Миколою він брав участь у боротьбі проти царату. Микола Ворцель був посередником між Південним товариством декабристів та Польським демократичним товариством. Після поразки декабристів у 1825 р. Миколу Ворцеля заарештували. С.-Г.Ворцель брав участь у польському повстанні 1830-1831рр, за що його Степанський маєток було конфісковано на користь царської казни.   Давня історія Степані не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини минулого міста.  Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIIIстолітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно правила в Степанському князівстві. В 1326 році Степанське князівство стало залежним від волинського князя Любарта Гедиміновича. В 1337 році його син Федір Любартович прогнав із Степані князя Семена. Але сам Федір Любартович незабаром втратив Волинське князівство і князю Семену вдалося повернутися назад у Степань. Він помер близько 1399 р. Напевно, з його смертю обірвалась династія степанських князів. У першій половині XV століття Степань згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихиль¬ник Свидригайла Ольгердовича. Дітей у нього не було, і право на Степанське князівство перейшло до його старшого брата Юрія, який вже дістав від Свидригайла Дубровицьке князівство. Повернувшись з Новгорода Великого, куди мусив тікати після поразки Свидригайла, він вернув свої володіння і дістав на них підтвердження Казимира Ягеллончика. Князь Юрій Семенович був одним з керівників литовського посольства на сеймі1446 року, де велася мова про відмову Казимира Ягеллончика на право брата наслідувати польську корону.
Старший син Іван наслідував Дубровицьке князівство. У 1482 році його за участь у змові проти короля Казимира Ягеллончика було страчено. Інший син Семен осів у Степані, а після смерті брата — приєднав собі і Дубровицьке князівство. Був також старостою луцьким і маршалком Волинської землі (1490-1505), словом, йому належала вся влада на Волині. На прохання Семена в 1499 році великий князь Литовський Олександр затвердив привілей для міста Степані: «Бив нам чолом староста луцький, маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту нашому Луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той ярмарок у місті його в Степані дозволили єсьмо йому мати на св. Спаса день один в році». Напевно, на той час містечко вже користувалось магдебурзьким правом. Зацікавлені в притоці населення, що гарантувало збільшення доходів, феодали доби¬вались магдебурзького права для своїх міст. На рубежі XV-XVI століть більшість волинських міст користувалася таким правом. Хоч бургомістр та війт у приватновласницьких містах назначалися лише зі згоди феодала, бо на його користь йшли податки, у своїх внутрішніх питаннях міщани залишалися вільними. Зокрема, ярмаркове мито йшло в доходи міста, і ярмарки були для міст вигідними.
Князь Семен Юрійович помер у 1505 році. У нього не було наслідників по чоловічій лінії. За тодішнім правом третина князівства і міста Степані відійшла до великого князя, третину успадкував разом з Дубровицьким князівством племінник Юрій Іванович, а ще одна третина дісталась старшій доньці Анастасії. На її прохання у 1510 році король Зигмунд Старий видав привілей Степані ще на дві ярмарки — на Покрову і Св. Афанасія. В 1511 році король надав дві третини Степані великому гетьману Литовському князю Костянтину Острозькому, що був одружений з Танею, донькою степанського князя Семена Юрійовича. «Дали йому замок Стенань з містом і зо всіми волостями і тую третю часть замку Степань і міста, і всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького, бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, що отець наш кому дав до його милостивої волі, то є в на¬шій волі. Коли ж той замок є в нашій волі, ми взявши його до нашої руки, з особливої ласки нашої далисьмо і вічно дарували і записали сим нашим привілеєм князю Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащад¬кам замок Степане з містом, і з їх боярами і з слугами путними і з міщанами, і з данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і панством, і власніс¬тю, нічого на нас і на наші наслідники не залишаючи. Дано в Бересті на великому сеймі18.06.1511, індикта 4».
З того часу містечко було поділене на дві частини з окремими магістратами і своїми привілеями. Королівська третина видавалася в оренду. В1511 році її власник дістав ярмарковий привілей на Св. Петра: «…ми дозволили йому в Степані в його третій частині на Святого Петра день так добровольне, як князь Костянтин свої два ярмарки масть; а не маєть князь Костянтин в тот єго ярмарок ні в чому вступатися». Старий замок степанських князів тоді вже було зруйновано часом, і Острозькі на початку XVI ст. збудували новий замок з чотирма вежами і земляними валами. Вали цього замку, як і городище давнього міста, збереглися понині. На жаль, досі ще не проводилося їх археологічне дослідження.
В 1569 році урядник Острозьких на чолі кількох сотень бояр, слуг, жовнірів та міщан «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з ме¬чами, з рогатинами і з сокирами» напали на частину Степані, яку тримав С. Граєвський. З могутнім родом Острозьких було важко боротися. Тому А. Ласький в 1570 році, який тоді ще не мав спадкоємців, відписав коронному скарбу свої волинські володіння: Полонне, частки в Остро¬зі, Романів, Красилів, Чуднів, Шульжичі, Колодко, частки в Черняхові, Степані, Рівному, Берездові, Янушполі (Ямполі). Майже всі ці володіння відійшли до князя Костянтина Острозького (1527-1608). У 1570 році в Степані налічувався 241 будинок, у 1583 — 428 будинків, крім них, у місті мешкало: 95 халупників, 95 городників, 19 комірників, 3 підсусідки. У місті було 25 майстрів-ремісників 17 спеціальностей, які об’єднувались у цехи, 3 рудні та кілька поташних заводів. У загальне ополчення містечко повинно було виставляти 40 чоловік піхоти. Степань була одна з найбільш розвинених волинських міст. Тут діяло три церкви: Миколаївська, Троїцька і Преображенська. В 1572 році князь К. Острозький заснував монастир, якому в 1599, 1601-1603 pоках надав ряд земельних наділів.
У міських цехах кількість майстрів була суворо регламентована. Це диктувалось ринком збуту. В кожного майстра було один-два підмайстри і кілька учнів. Всі вони жили в домі майстра, де і харчувались. Кухню вела спеціально найнята кухарка або сама майстриня. Нецехові майстри не мали права продавати свої вироби, хіба що на яр¬марках, їх звали «партачами».
В Степані були майстерні ювелірів, майстер по виготовленню меблів, три кравці, три шорники, швець, коваль, різники, які тримали м’ясні ятки-крамниці. Великою була майстерня зброяра-шабельника Міклаша. Там було кілька десятків наймену¬вань різноманітного інструменту, кліщів, «молотків ковальських». Заготовками служили переважно клинки старих мечів, які шляхта приносила, щоб перекувати на шаблі. Багато людей працювали на руднях, де добували залізо, виплавляючи його з болотної руди.
Але особливо багато людей було зайнято на поташних заводах, так званих будах.
Найбільший поташний завод належав князеві Костянтину Острозькому. Шафарем його заводу був війт Степані Грін — багатий міщанин. У нього було 2200 кіп литовських грошей, перли, золоті ювелірні вироби, срібний посуд, дорогий одяг. Поташні буди купця Юнаса в 1565 році обслуговувало 700 підвід. У 1564 році луцький купець Батко Мисанович підписав контракт з війтом з Бережців на будівництво в лісах Степані поташної буди і забезпечення провіантом 100 робітників. У Степані не вистачало візників, і шафарі поташних буд С. Граєвського в 1569 році підписали контракт з 13 візниками, котрі на 21 санках мали возити поташ із Степані в Устилуг, де його перевантажували на комяги. Візники з Володимира-Волинського діставали 1 ко¬пу 50 грошей від кожного перевезеного лашта. Крім того, С. Граєвський витрачав 700 талярів для найму в Степані «фур петельних». Незважаючи на інтенсивне виробництво поташу та руди, старанно слідкували за збереженням лісу. Існувало спеціальне законодавство проти браконьєрства та нищення лісів чи забруднення річок. Винних чекали суво¬рі покарання: шляхта та міщани платили грошові штрафи, залежних селян карали киями. За підпал лісу загрожувала смертна кара.
Крім промислового виробництва, значна частина міщан займалась сільським господарством. У 1570-1576 pоках міщани мали 65 полів і 124 городи. Навіть ремісники мали свої городи. Степанські купці торгували переважно худобою: биками, волами, коровами, козами і баранами, їх череди можна було зустріти на ярмарках майже всієї Волині та Поділля. Взамін у Степань приганяли коней. У лісах водились лосі та олені, але полювання на них було заборонене, за чим лісники Острозьких старанно слідкували.
Острозькі прихильно ставилися до іновірців, дозволяли селитись у своїх володіннях татарам, караїмам, євреям. У Степані був цілий єврейський квартал. У центрі стояла мурована в готичному стилі синагога. А. Ласький збудував у місті також католицький костел.
У кінці XVI ст. загострились релігійні відносини. У 1596 році на соборі в Бересті було прийнято унію, яка підпорядкувала Київську митрополію Римському Папі, залишаючи східний (грецький) обряд. Унію підтримала частина вищої ієрархії і української знаті, сподіваючись, що з допомогою Риму буде стримана польська експансія і припинено насильне окатоличення. Але князь Острозький виступив проти унії, не визнавши рішення Берестейського собору. В його володіннях уніати не змогли зайняти майже жодної церкви. Так було і в Степані. А Степанський монастир став одним з головних осередків православ’я на Україні. Тут діяли школа і бібліотека. В стінах монастиря працював культурно-освітній і церковний діяч Ісаакій Степанський (1596), Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій Мукачівський. Містечко поступово збільшувалося. В 1629 році в Степані вже було 636 будинків, далі розвивалися ремесла і зростали цехи.
В 1648 році розпочалась визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. З того часу з невеличкими перервами війни тривали практично до початку XVIII століття. Учасник цих подій, поет С. Твардовський в своїй поемі про війну поляків з козаками згадує про бій загону Чарнецького з козаками під стінами Степані в 1648 році. Постійні війни і битви не могли не позначитись на економічному становищі. В середині XVII ст. практично припини¬лось виробництво поташу, завмерла торгівля, опустіли ярмарки. Лише під кінець століття почало відроджуватись економічне життя. Степань залишилась у складі Польсько-Литовської держави. По смерті князя Януша Острозького (1620 року) Степань перейшла до князів Заславських, а з 1682 року — до князів Сангушків. 17 травня 1682 року князь Олександр-Януш Заславський домігся від короля Яна III Собєського нового привілею на проведення двох ярмарків. У 1684 році було визначено плату міста в королівську скарбницю — 500 злотих.
У 1753 році надвірний маршалок князь Януш Сангушко подарував Степанський ключ підстолію Литовському князю Йозефу Любомирському під обов’язок виставляти 63 кінних воїни для коронної армії. Старий замок Острозь¬ких, що вже втратив оборонне значення, теж перейшов до Любомирських.
У 1775 році містечко перейшло до коронного крайчого Йозефа Потецького. Від Потецьких містечко і Степанський ключ перейшли до графів Ворцелів. Галицький каштелян Станіслав Гржегож Ворцель у 1780 році добив¬ся привілею на чотири ярмарки. Було дозволено двотижне¬ві ярмарки на Покрови та Федора, чотиритижневий ярмарок після Божого Тіла і тижневий ярмарок по Св. Анні (всі за латинським календарем).
У 1793 році на Правобережну Україну і Волинь вступили російські війська. В ході бойових дій проти польських повстанців ці землі були остаточно приєднані до Росії. Степань стала містом Ровенського повіту Волинської губернії.Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882 році в Степанi  працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Прислуччя до кінця ХІХ століття залишалося економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.

Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним  промисловості і залізничного сполучення. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань – Степанські дачі (1882 рік), Рівне – Лунінець (1885 рік), Київ – Сарни – Ковель  (1902 рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно – Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець – Сарни – Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург – Лунінець – Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг  проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар’єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували  через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції – вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати  місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в  тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем.
Незважаючи ні на що  2 серпня 1885р. споконвічну дрімоту поліських боліт розбудив гудок паровоза і почався стрімкий розвиток краю…