Велесова книга – це книга новгородських жерців дев’ятого століття, присвячена богові багатства і мудрості древніх слов’ян Велесу .
У книзі відображена історія багатьох європейських та азіатських народів (приблизно від другого тисячоліття до нашої ери до дев’ятого століття нашої ери).
Загадкова і трагічна історія набуття її.
Під час громадянської війни офіцер білої армії Ізенбек знайшов у маєтку князів Куракіних дощечки з древнеславянскими записами. Він відвіз їх за кордон, вирішивши врятувати.
Потім в Брюсселі письменник Миролюбов 15 років переписував і розшифровував ці записи. Він переписав 75 відсотків тексту. Під час другої світової війни після смерті Ізенбека весь його архів пропав, ймовірно, згорів.Залишилися лише записи Миролюбова і фотографія однієї дощечки.
Велесова книга – складне і об’ємне джерело древніх знань. Це послання з глибини тисячоліть нам, хто називає предків зневажливо – язичниками.
Але Велесова книга язичниками іменує ворожі слов’янам племена, які вірили в інших богів.
Стародавні слов’яни були людьми ведичної культури, спорідненою культурі і вірувань стародавньої Індії.
Прабатьківщина слов’ян – Семиріччі, тобто долина Кулу в Індії, оточена вершинами Гімалаїв.
Потрібно відзначити, що дати, факти Велесової книги збігаються з даними історичної науки, що підтверджує справжність книги новгородських жерців.
/ Вибране/
“Велес вчив праотців наших землю обробляти і злаки сіяти і солому жати на полі жнивному і ставити сніп на покутті і почитати Його, як Отця божого.Отцям нашим і матерям слава! Бо ж вони навчають нас величати богів наших і водили за руку стежкою праведною. А ми йшли за ними і не були нахлібниками, а були руськими слав»янами, що богів славлять і через те ми слав”яни. В ті часи був Богумир-чоловік Славуні, і ростили вони трьох дочок і двох синів. Жили вони в степу серед трав і пасли худобу , яку привели з собою.І так було у всі часи отців.І прийшов час та й позвала матір Славуня чоловіка свого Богумира і сказала вона йому сьомого дня: « Ми повинні відати своїх дочок заміж, щоб побачити своїх внуків.»Нічого не сказав чоловік, запряг віз і поїхав світ за очі. Довго їхав та й приїхав на поле і залишився ночувати біля багаття під дубом. І під” їхали до нього у вечірніх сутінках три кінотники, які й повідали йому, що шукають собі дружин. Зрадів почутому Богумир і повернувся з кінотниками у свої землі та й стали вони мужами його доньок. Звідси початок трьом родам. І з”єднались вони, і славні були, і розповсюдились від них древляни, кривичі і поляни, бо перша дочка носила ймення Древа, друга – Скрева, а третя Полева. Старшого Богумирового сина прозивали Сева, молодшого- Русь. От від них і розповсюдились сіверяни і руси. Мужів же величали- Ранок, Полудень і Вечір.Творились роди наші в Семиріччі, де ми жили скотарями за морем, в краях зелених до виходу нашого до Карпатської гори. Було ж це за 1300 літ до Германарена. І боротьба була тяжкая за береги моря Готського і там прадіди наші насипали кургани із білого каменю, під яким хоронили боярів і вождів своїх, що загинули в різні великій. Спочатку ми були там, де заходить сонце. З того місця ми до Непри- ріки /Дніпра/ і взяв там Кий фортечний град , в якому жили теж славянські роди. Там ми оселилися, запаливши вогнища Діру і Снопу, котрі і є Сварогом- пращуром нашим. Але вороги напали на нас і ми відступили від Києва- града до Голуні, де й оселилися , вогні розпалюючи для Сварги і жертви приносячи в подяку бога і собі. Кий тридцять років володів нами і помер, після нього був Лебедян, його ще звали Славер і жив він двадцять літ. Славера змінив Верен з Великограда- теж двадцять. Сержень після Верена правив десять літ. І тут готи прийшли до нас зі злом. Ми сховалися від них у лісах і жили там мисливцями і рибаками. Так прожили одну тьму – побудували міста і села повсюду. Після другої тьми був великий голод і ми перейшли на Південь- у місця хлібні. Почали там міста кругами ставити і валами обсипати, як отці наші колись., боронячи землю нашу. За тисячу літ до Діра прадіди наші дійшли до Карпатської гори, де осіли і жили спокійно під орудою Щека, який був іранцем. Тут,в Карпатах ми стали чехами і жили п” ятьсот літ, а потім пішли від чехів на схід Сонця, до Непри-ріки./Дніпра/. Ріка ця теж до моря тече і ми осіли на півночі її, де річка Прип ять. Там п ятьсот літ вічем управлялись. І не раз збиралось віче. І те, що на ньому було проголошено – за істину приймалось, а що відторгнуто, не повинно було бути. Вибирали ми князя від віча до віча і так жили, і було так. Багато ми знали і вміли; горшки гончарні ліпили, а також худобу вміли розводити, мисливцями і рибаками завзятими були. Муж правий не той, хто звершує омовіння і хоче бути справедливим, а той у кого слова з діяннями співпадають. Про це казали ще древні, щоб ми завжди творили тільки добро, як пращури наші. І так було.Через тисячу триста літ після віку Кия, через триста літ після життя в Карпатах і тисячу після заснування Києва. Коли наші праотці утворили Сурож, греки прибрали землю до рук своїх. І тут ми побачили, що греки святкують, а славяни тяжко на них працюють. І земля наша, котра чотири віки була нашою, зробилася грецькою. А нас, мов псів виганяли камінням з неї. І знову, вкотре ми змушенні її відвоювувати, рясно проливаючи кров свою, щоб знову вона стала рідною і багатою. І об єдналися ми і витязів у нас стало у десять більше, чим у ворогів наших. І принесли ми жертви богам своїм і гадали, спостерігаючи за польотом птахів, і побачили ми, що вороги повинні бути скинуті у воду. І боги нам сказали, що якщо ми стіни пробємо, то за ними греки, що обабилися, мають мечі тонкі і щити легкі легко втомляться і впадуть.Так мовимо ми,що маємо прекрасний вінець нашої віри і не повинні ми приймати чужу. Наш князь казав, що ми повинні йти до ясуні барської, бо рано чи пізно прийде останній час і нехай ми будемо мати силу нашу в краях Матері Сонця.Вона стереже і оберігає нас. Ми маємо віру істину, яка не вимагаї людських жертв. Ми приносили жертви Перуну, але то лише польові дари- просо, молоко жир. А для підкріплення їх вагомості на Коляду, Русалії і Ярилів день. Ось жертва наша- мед Сур я, на травах настоєний і містить дев “ять сил, і через шерсть проціджений. Це є і буде нашим жертвоприношенням істиним богам.Коли ми обітали в Карпатах ,то рід наш носив ймення- карпени, а ті котрі від страху жили в лісах- древичі, а на полях – поляни. Греки кажуть, що ми людоїди. Це неправда, воістину не так. В нас інші звичаї. Той хто хто хоче перемогти когось, то каже про нього зле, і той не мудрий, хто не перечить цьому, бо ті- другі почнуть теж злословити. Коли ми прийшли у Карпати, шукаючи спокою то і там ми ворогували з язичниками, говорили і доводили їм, що не мали колись храмів молитовних і служили перед колодами і струмками, бо в них текла жива вода і навіть вовки туди не заходять, бо чарівні вони, а зараз у нас храмів безліч, багатих дуже , прикрашених золотом і сріблом і ми поклоняємося дерев”яним богам і живемо праведно. Ми довго управлялися родами, а старійшини кожного роду судили родичів під Перуновим деревом. У цей же день ігрища творилися, силу юнаки показували, скоро бігали , співали і танцювали. У цей же день ходили на промисел і дичину старці ділили між родичами. А мудреці жертву приносили для богів в їхню славу. І ми знали, що руський рід повинен збиратися в десятки, сотні щоб боронити землю свою.А які ми самі- то Сніп знає, як ми молимося, славлячи його, але ніколи не вимагаємо благ для себе. І так славили ми богів, котрі є отцями нашими, а ми синами їхніми. І будемо достойними чистоті тіл їхніх душами нашими, які ніколи не помруть. І не вмирають вони в час смерті нашої, бо поляглим душам на полі бою Перуниця давала випити води живої, і випивший , відправлявся до Сварги на білому коні. І там Перунько її, душу зустрічав і вводив у блаженні володіння свої. І дістає там душа нове тіло , яке починає жити радіючи і молячись за нас нині і прісно, від віку до віку”.- стверджує древній автор.
Оставить комментарий