Український анахронізм

20.02.2013 06:41, Олексій Савчин:

Давно не є таємницею, що наша земля не завжди називалася “Україною”, а українці не завжди називали себе “українцями”.

І навіть коли поширилася назва “Україна”, то вона не одразу охопила увесь той простір, який ми сьогодні так називаємо. А історична наука зазвичай вимагає називати певні явища так, як вони називалися у конкретний час і окреслювати так, як вони окреслювались.

І тому питання про те, чи “коректним” є говорити про “історію України” до XVII ст., стає не парадоксальними жартами інтелектуалів, а таки пристойною темою для публічного обговорення. Що зайвий раз роздратує наш широкий український загал “неісториків”, який і так перебуває у світоглядному хаосі щодо минулого та сучасного.

Почну відштовхуватись від однієї цитати, меседж якої в принципі міг би сформулювати і я. Але я не поділяю цю позицію на 100%, оскільки (як покажу нижче), навіть цю розумну тезу можна довести до логічного завершення абсурдом.

Отже:

“Відмова від національної телеології означає відмову й від штучних спроб українізації минулих епох (тобто або ж переназивати в національний спосіб, або ж фокусувати увагу лише на тих фрагментах давніх політичних, етнічних, культурних утворень, які можуть бути представлені як “українські”, створюючи такі фантоми, як “Українські землі епохи бронзи”, або “українське населення Великого князівства Литовського”).

Це означає, що кожна епоха мусить описуватись у своїх власних термінах, а не через здогадне її відношення до майбутньої Української держави чи української нації. Це, своєю чергою, означає, що жодна реалія сучасної нам України не може керувати минулим і стуктурувати спосіб його опису: ні територіальні розповсюдження, ні етнічний склад.

Це дозволить створити максимально не-національну історію давніх епох. Було б фатальною помилкою виставити для минулого рамку сучасних адміністративних кордонів України і створити ілюзію, ніби давня історія в якийсь спосіб вже знала їх і підпорядковувалася цим майбутнім обмеженням”.

Начебто усе слушно з точки зору наукової коректності. Але якщо буквально реалізовувати ці тези, то час і простір “історії України” відверто вислизатимуть у нас з рук. Оскільки ми не знатимемо, про яку територію, і про який час ми оповідатимемо.

Хрестоматійним начебто негативним прикладом є багатотомні “Очерки истории СССР”, які розпочинали оповідь з палеоліту, хоча СРСР утворився у 1922 році.

Але я раптом замислився: а чи є взагалі якась альтернатива, аніж відштовхуватися від реальності того, що є сьогодні, як вихідної просторової матриці для оповіді про минуле? Чи є альтернатива спиранню на простір саме сучасної України, оформлений лише у 1954 році, в описі, наприклад, про добу бронзи?

Альтернатив, відверто кажучи, може бути безліч, – але не у тому випадку, коли ми називаємо нашу оповідь “історією України”. “Як ви човен назвете…”

Зізнаюся щиро, що не знаю жодної (за назвою) історії окремої країни, яка б не була оповіддю про минуле в часі сучасної території (простору) цієї країни/держави. Безвідносно до того (якщо використовувати постмодерністську термінологію), який спосіб “конструювання” лежав в основі “винайдення” цієї країни/нації/держави.

Аби не бути голослівним: з досяжних в інтернеті історій Німеччини, Франції або Британії останнього часу, виходячи з доступної структури змісту, 80% оповіді територіально прив’язані до нинішніх меж держави. Решта 20% відносяться до попередніх форм ширшої державності, державної чи етнічної експансії в минулому, політичним, економічним, культурним впливам “назовні” та “іззовні”, етнічним міграціям.

Поняття “країни”, на відміну від “сучасної держави” або “сучасної національної держави” є дуже розпливчастим.

Є суттєва просторова відмінність між – Германією Тацита, середньовічною Німецькою імперією, другою Німецькою імперією, Третім Рейхом та Федеративною Республікою Німеччини; між Угорщиною в межах до 1920 р і після; між “етнічною Польщею” та “історичною Польщею”; або згадаємо такі чи-то “географічні факти”, чи-то “цивілізаційні утворення” як Росія та Індія, щодо протяжності яких в просторі і часі ніколи не буде єдиної позиції науковців.

Де і коли починається “історія Росії” чи який згодом часопростір до неї відноситься – досі лишається загадкою у випадку, коли це є за назвою “історією Росії”, а не “історією північної Євразії”. Кажу це, виходячи з власного досвіду написання статті “Росія” до “Енциклопедії історії України”.

Якщо вже коректно вживати термін “Україна” щодо певного часопростору, то це можна проілюстровати на прикладах вжитку топоніму “Україна”. Які хронологічні та територіальні обмеження ми отримуємо?

Якщо виключити критерій “переназивання в національний спосіб та штучну українізацію”, то “історія України” буде складатися з таких фрагментів:

1) історії Наддніпрянщини, Поділля, Волині та Слобожанщини з XVII ст.;

2) історії Галичини з останньої третини XIX ст.;

3) історії Закарпаття з 1939 р.

4) історії Буковини та Бессарабії з 1940 р.;

5) історії Північного Причорномор’я та Кубані (якщо виходити з “етнічних” критеріїв – з кінця XVIII ст., а “адміністративних” – з 1917 р. (без Кубані));

6) історії Криму з 1954 р.

Бо фактично ці території отримують доказову “українськість”, лише входячи до “сучасних адміністративних кордонів України”.

Але якщо ми почнемо заперечувати значення цих сучасних кордонів, то у нас взагалі загубиться просторова локалізація історії України. А от в часі ми втрачаємо геть усе до XVII-го століття. А чия історія і історія чого відбувалася раніше?

На цій дуже умовній схемі показані співставні простори тих державних утворень, до яких входили сучасні українські землі. Суцільною червоною лінією окреслено те, що ми можемо безальтернативно вважати “Україною”. Що робити з рештою? Який час і який простір ми можемо віднести до “історії України”?

Щодо вжитку “коректних понять”, то мені увесь час у нашому контексті згадується аналогічний випадок з Америкою. Як не дивно, з назвою “Америка” ситуація дуже подібна до ситуації з назвою “Україна”.

Чи маємо ми право називати “індіанців” “індіанцями” або навіть “корінними американцями” з точки зору історичної коректності? Ні. Не були вони ніколи ніякими “індіанцями”. Бо Америка – вочевидь не Індія. І “американцями” вони не були, бо навіть слова такого до часу не знали.

Чи можемо ми вживати термін “Цивілізації Месоамерики” як коректний? Ні. Не можемо до появи карти “Третя подорож до Нового Світу” Мартина Вальдзеємюллера 1507 р., на якій уперше з’явилася назва “Америка”. Причому й після того так ми деякий час можемо так називати лише Північну Америку, бо Південна ще поки звалася “Терра Нова”.

Між подорожжю Колумба 1492 і картою 1507 р. мусили б “коректно” називати Америку “Індією”, бо Колумб вважав, що то “Індія”. А до 1492 р. – виходить, що ніяк не можемо називати, оскільки в аборигенів не було назви для позначення свого континенту. Отримуємо “білу пляму”, яку з точки історичної коректності ми не можемо ніяк називати.

Постає питання: але ж Америка – “географічний факт”, континент, так само як Європа, такий самий факт, як Індія або Росія, і ми мабуть можемо коректно застосовувати термін “Америка” в суто просторовому, а не історичному сенсі.

Адже якщо “піти на принцип”, то ми не можемо з точки “історичної коректності” писати “неоліт Європи”, оскільки “Європи” тоді не існувало як поняття ані в ментальній картографії, ані в звичайній географії.

Проте ми не маємо альтернативи локалізації історичного явища в межах сучасних просторових уявлень. Терміни “центральна Європа” або “східна Європа” є історично обумовленими, іноді тимчасовими або дискретними і не мають чіткої локалізації. До XVIII сторіччя східним кордоном Європи вважався Танаїс-Дон, і відповідно, сама Європа була на чверть меншою.

Тому, якщо підсумувати, то немає ніякої різниці у критеріях вжитку щодо минулого таких територій як Америка, Європа або Україна сучасних назв (“Америка”, “Європа”, “Україна”), бо у більшості випадків це усе одно буде історичним анахронізмом. З цим просто треба змиритися як з вимушеною даністю.

Розуміючи, що слово “Україна” масово почало вживатися хіба що з XVII сторіччя, вітчизняні історики апелювали до руської спадщини в назвах своїх робіт

Зазначу, що застосування географічних назв, так само як і історичної термінології, має виключно конвенційний характер – результатом угоди географічної спільноти або політичного співтовариства.

Що саме вважати “Європою”, або від якого меридіану рахувати довготу – Грінвічського, Паризького чи Пулковського. Вважати одну й ту саму річку “Західною Двиною” на території сучасної Росії, і “Даугавою” на території сучасної Латвії.

Інший приклад. Західна Україна між 1921 та 1939 рр. називалася “Східною Малопольщею”, а частина Великопольщі і Мазовії після 1797 р. кілька років офіційно називалася “Південною Пруссією”, а Малопольща називалася тоді ж “Західною Галіцією” – але аж ніяк не “Польщею”.

Яка назва є більш “історично коректною” щодо цих територій у ці проміжки часу? Чи стосується одне до “історії України”, а інше – до “історії Польщі”?

Україна – також упертий географічний факт, вона позначена на картах протягом 350 років, щоправда, маючи в різний час різні обшири. Та ж Америка з’явилася на географічних картах як “факт” лише на 150 років раніше України, але повністю була окресленою аж через триста років після цього.

І якщо ми пишемо “цивілізації доколумбової Америки”, ми так само можемо коректно писати “Україна за доби бронзи” і “Україна за доби неоліту”. Так, наприклад зроблено у “The Times Atlas of the Archaeology of the World”, створеному провідними британськими фахівцями десять років тому. Там написи “Росія” та “Україна” присутні на карті археології скіфської доби як саме “географічні факти”.

Тлумачення їх застосування також може бути різним, бо “Україна” – “на місці”, а от назва “Росія” (наприклад) просто позначає Східноєвропейську рівнину, а не землі сучасної Російської Федерації, і підписана на теренах сучасної Білорусії. Бачимо, що у “сучасній історіографії” ці проблеми з “коректними написами” актуальні не лише для нас.

Я, звісно, не пропоную зробити й відповідну “етнізацію” минулого і називати якісь домодерні спільноти виключними “українцями” в етнічному сенсі чи там тим більше “українською нацією”. Але деякі з цих спільнот цілком спокійно можна називати “предками українців”, якщо у нашій етнології не вироблені інші терміни на кшталт “протоболгар”.

А з точки зору географії назвати наприклад кримських татар колишніх часів “давніми українцями” буде цілком коректно, оскільки вони жили на тій території, яка сьогодні називається “Україна”.

Просто ми відверто не звикли до існування нашої держави як політико-географічного факту, який визначає називання та локалізацію явищ минулого на цій території. “Україна” – це набагато місткіше поняття, аніж “територія, заселена переважно українцями”.

Тому єдиний висновок, який у мене напрошується, наступний: актуальна на даний момент політико-географічна матриця простору – єдина доказова і усталена система просторових координат при викладі історій країн/держав. Нам це може подобатися або не подобатися, але так є. І хоча Крим увійшов до складу України лише у 1954 р., усе його минуле належить до “історії України”. Бо якщо інакше – то кому?

При копирсанні у цій проблемі мені зазвичай пригадуються деякі зауваження Фернана Броделя з його незакінченої праці “Що таке Франція”:

“… нинішня французька територія – не єдина можлива одиниця виміру; вона включає до себе інфраструктури: області, провінції, краї… а сама є частиною Європи і усієї земної кулі…. Проте, жодна нація, провадячи неуникний і усе більш і більш напружений діалог зі світом, не лишається від цього власної історії. Відбувається змішування, але не розчинення”.

Тому якщо наша майбутня оповідь називатиметься “історія України”, то від кам’яного віку до ХХІ століття ця оповідь буде лише спробою відповісти на актуальне для кожної живої генерації питання: “А що ж таке Україна?”

(* Автор щиро вдячний за вочевидь полярні оцінки та зауваження щодо вищевикладених та інших (пов’язаних з цією проблемою) міркувань своїм колегам: Сергію Водотиці, Джону-Полу Химці, Оксані Юрковій, Геннадію Боряку та членам Вченої ради Інституту історії України НАНУ, на якій це було викладено у формі наукової доповіді)

Дивіться також інші матеріали Кирила Галушка:

Малоросія: країна, яка не відбулася. КАРТИ

“Колиска трьох народів” здревнює історію Росії за наш рахунок”. ІНТЕРВ’Ю

Ми – нація переможців. Історичний міф про українців-недобитків

Забуті патріотами. Що українські історики зробили для російськомовних?

“Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину”