Після подій національно-визвольної війни 1918 – 1920 рр. етнонім “українець” на карпатських землях повністю витіснив етнонім “русин”, чим західні українці ще раз підтвердили свій кровний зв’язок з східними.
На позиціях “русинства-москофильства” залишилися лише маргінальні групи, що політизувалися, підгодовуються спочатку (за традицією) Віднем, потім Варшавою, Прагою, Будапештом, а нині в основному іншою столицею (теж за традицією).
У чому був інтерес Польщі, Чехословаччині, Угорщини? Навіщо їм треба було докладати зусилля, щоб з українських горян – бойків, лемків, гуцулів – намагатися “зліпити” окремий народ – “русинів”? Треба було для того, щоб мати справу на своїх (на той момент) територіях не з монолітним численним народом, а з невеликими маргіналізованими і деморалізованими групами людей. Корисний був розкол єдиного українського народу, так їм легко було управляти. Анекдотичність ситуації полягала в тому, що самі бойки, лемки і гуцули однозначно усвідомлювали себе українцями, зовсім не збираючись “клепать” у Карпатських горах якийсь окремий від жителів долин етнос. До бойків належали Степан Бандера і Іван Франко, лемком був Міхайло Вербицький, автор мелодії гімну “Ще не вмерла Україна”. Якщо ці люди не українці, то хто тоді українець? До речі, лемки, бойки і гуцули брали найактивнішу участь в боротьбі за незалежність України. Ще в часи УНР в Карпатах був за наказом морського відомства з Києва сформований Гуцулський полк морської піхоти. Героїчно билися горяни Карпат в рядах УПА. Що ж до Закарпаття, то ця відвічна українська територія була відторгнута ще в часи київських князів і тривалий час перебувала під владою угорської корони. Впродовж сторіч в Закарпатті сформувався специфічний прошарок людей, які називалися “мадяронами”, тобто змадьярозовані в мовному і культурному відношенні українці, що орієнтувалися на Будапешт. Інша частина орієнтувалася на Петербург. Але більшість закарпатських українців не відокремлювали себе від братів з Прикарпаття. Це продемонстрували події 30-х років минулого сторіччя. Як відомо, після розпаду в 1939 р. Чехословакії, Закарпаття отримало незалежність і утворило державу. Як же його назвали закарпатці? Карпатська Україна. Чомусь не Подкарпатська Русь, як вимагають нинішні фігуранти з Мукачевського російського театру. Це офіційна назва нової держави була прийнята конституційним законом 1-го Сейму 15 березня 1939 року. Прапором об’явілі синьо-жовтий, гербом – тризуб, гімном “Ще не вмерла Україна”. А як же закарпатці назвали свої озброєні сили? Карпатська Січ. Це символізувало духовний зв’язок закарпатців з традиціями українського козацтва. В рядах цій армії закарпатці захищали свою маленьку, але цілком українську державу, щоб там сьогодні не несли мукачевськие “театралы”. Адже спектакль досить вульгарний получился… А закарпатці за своє право бути українцями заплатили найдорожчу ціну – ціну крові.
Але в 1991 р. Закарпатський обком КПУ/КПРС раптом дуже зацікавився русинсько-моськвофільським рухом, не менше ніж Кримський обком автономною республікою, що існувала на півострові до 1944 року.
Групі товаришів пристрасно захотілася автономна республіка в Закарпатті.
У цьому були свої резони. У чому головне багатство Закарпаття, окрім лісу і пейзажів? У його географічному, прикордонному розташуванні.
У Закарпатті сходяться межі України, Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії. Хто не знає знамениту станцію Чоп, колись західні ворота СРСР? А далі по анекдоту: не треба мені ваших заводів і банків, дайте мені приватизовувати один метр державної граніци… А маючи автономну республіку завжди можна пред’явити свої права: мовляв, подайте бідному “русинско-обкомівському народу” трохи митних платежів. Крім того, Закарпаття – ця найзахідніша, висунута в Центр Європи, частин України. І якщо в цій частині регулярно організовувати якісь неподобства, то, дивишся, і не приймуть Україну в НАТО і Європейський Союз. Тобто, станцію Чоп можна забити могутнім скандально-політичним чопом.
Оставить комментарий