Журба

     Ось воно переді мною. Почулися давно затихлі голоси і з”явилися образи рідних обличь, які вже не побачити наяву, бо їх вже нема на землі, вони лежать тут на кладовищі…

       Вже сутеніло. Над кладовищем, по нашому- могилками, здіймався серпанок сяйва; на могильних горбках горіли свічки, чути було притамований гомін. Над цим, останнім пристановищем, невеличким клаптиком землі з”являлося таке сяйво один раз на рік, на другу неділю після великодня. Люди стоять над могилами купами, поодинці.

        На батьковій могилі теж горить свічка. Біля могили два його сини: третій- середульший вже там, десь в потойбічному світі, і зовсім не давно залишив цей грішний світ. Стоять два брати і навіть не перешіптуються між собою, в зажурі похилили свої голови, мовчать над могилою свого батька в злобі і ненависті.

      … Роздивляюся по людях: вже багатьох не впізнаю і  зовсім не знаю… І ровесники мої, які теж стоять в зажурі над могилами рідних, вже посивіли, і зморшки вкривають їхні обличчя, а багатьох тут вже немає… Кладовище розширилося, виросло в бік соші і глинищ. Тепер тут не хоронять, відкрили новий цвинтар за селом. Батько помер не так давно, через рік, як його не стало, перестали ховати тут. А на новому, свіжому вже повно хрестів і надмогильних пам”ятників.

      “Чому це трапилося з нами? – питаю сам себе.

   – Батько один і мати одна, а ми в одну мить зробилися  ворогами…
І попливли мої думки проти течії, туди далеко до самого джерела, до того місця, коли ще були дітьми і жили дружно і мирно вкупі. Коли меншим братам сопілки і пищалки робив з вербової кори. Найменшого носив на спині, возив на саморобних візочках…І ось лиха година роз”єднала трьох братів.

       Батько , мама і брат померли…Залишилися  з братом і от… стоїмо двох над могилою батька і кожен мабуть думає…що  він і тільки він правий. Як би батько  встав то зразу ліг би, бо  і в страшній уяві не міг побачити, що так зведеться його рід…. Невже така доля його роду? – безслідно щезнути з землі.

     Чи наша правда стане правдою для нащадків?  Невже  з батьківською смертю втратилось і наше минуле, і наш дитячий цвіт, який не повернеться вже ніколи, хоча б світ  перевернувся і ріки потекли б назад.      Тепер і моє колесо вже досягає своєї вершини і вже помаленьку, помаленьку котиться з гори. А там внизу, не далеко вже й до старості, до тої пори, яка дуже скупа на добрі обіцянки….

      Яке б не було життя довге, колись воно кінчиться. Ото ж, мабуть всіх треба  прощати і пробачати, поки ми тут на землі, бо там …- невідомо як.

       Це ж, як у житті. Часом ідеш та йдеш по дорозі. Дорога важка, гориста і ноги нестерпно ниють, а додому ще далеко. І думаєш тоді: “Коли вже прийде та мить, коли доберусь я додому і скінчаться мої мандри? “… Так само настане та мить, коли буде зроблено останній крок- ми ж всі живемо, щоб умерти. На світі, мабуть, все відбувається набагато простіше, ніж це нам здається.

       Золото іскристі образи спливали чередою у моїй пам”яті й розгортали картини давно минулих літ. Вони виникали несподівано, залишаючи в душі гіркий  смуток, про те , чого не вернеш і що є тільки дорогоцінним скарбом пам”яті, якого нічим не втримаєш, але ним живе і палає душа.