А бог його знає

Німці в мишачій уніформі у  Немовичах появились на початку липня сорок першого.

 Лексій у лісі ховатися не хотів. Не міг залишити Дарку з чотирма дітьми на поталу німецьким приходькам…

 І от 5 липня, під самий вечір, щосили грюкнули двері. На порозі з”явився круглоголовий хлопчина років дванадцяти- Макарчик., повідомив, що Вигоном вже їдуть німці на роверах. Лексій спершу кинувся у сіни, на горище, мало не збивши з ніг сина, та Дарка повернула його назад до хати. Лексій озирнувшись, вмить підняв ляду погребу, що був розташований позаду величезної поліської печі, в кутку. Цей потаємний погреб не один раз рятував його за часів Польщі, коли приймав участь у сільській “Просвіті”, за що й був засуджений Річчю Посполитою до вищої міри покарання — смертної кари. Добре що, совіти якраз нагодилися, вступивши 17 вересня 1939 року на землі Волині, з метою визволення братів-українців з пазурів панської Польщі. Тоді повезло, а зараз — Бог його знає?… Отож, краще сховатись, пока все більш-менш владнається. Та й обріз з того часу зберігся. Може й пригодиться…
 Без жодного слова Лексій зігнувся в отворі, зник з головою. Над ним глухо впала ляда. Дарка притрусила сіном, ще й зверху поставила величезний кіш-кубло з квочкою, що в цьому році запізнилася з виведенням циплят. А хлопцям, Василю і Макару пригрозила пальцем, мовляв, защепніть рота-ворота — і щоб навіть нікому не муркнули. Та, хлопцям не треба було й нагадувати, – вчені вже, хіба перший раз ховається батько…
 Лексій думав, що обминуть приходьки його хату, не поїдуть у Вистрив, аж ні, завернули. Хоча правду казати йому кортіло глянути на німців. Колись бачив їх, коли служив на Балтійському флоті.
 Баварське пиво
 Виявилось, що не всіх німців бачив Макар на Вигоні. Насправді німаки приперли не лише на велосипедах, а й на такнкетках і одній машині, яка й зупинилася навпроти Лойничиного двору. З неї вискочив німець, щось загелготів і під собачий гавкіт просунувся у хвіртку. Він був якийсь цибатий, зі зброєю на грудях, і одразу до Дарки, яка стояла посеред двору, швидко і чемно привітався, змішуючі польські слова з руськими вперемішку з українськими.
  • Харашего вечара… Хазяйко!…Бардзо перепрошую… Офіцер Великої Німеччини мають велике жонданнє зайти до хати, і якщо понравиця — то й переночувати. Тільки пес мішає — забери до дябла!
Двір, хата одразу сповнилися чужинським гелготячим гомоном і сумішшю незнайомих запахів цигарок, парфумів, вина і ще чимось таким, чим ніколи не оддавало в Лойничиній хаті. Непрошені гості щось гергонять між собою, не сідають на канапу, хоч і запрошувала їх Дарка присісти. Сміються декотрі і розглядають в рамках по стінах фотографії, здивовано зиркають на сволок з кіптявим хрестом — од Великодня ще залишився. А той цибатий нишпорив по закутках доті, поки в сінях не знайшов сокиру. Декілька раз намірявся підійти до квочки, але та сердито квоктала, тож він лишався свого наміру зазирнути за піч.
 До дябла цю сокиру, прошу господине, тут німа вовків, можна спати і без неї. І переклав сказане німцям.
  • О, яволь!- ствердно закивав блакитноокий німець у кітелі з коричневими лацканами та орлиною кокардою на задертому кашкеті. – У вас на Украйнє много собак. Ти Украйна? Да? – звернувся до трохи старшого від Макара Дарчиного сина — Василя, лаштуючи фотоапарат.
  • Це ви мене питаєте? – стрепенувся Василь, – коли руські прийшли, то назвали нас українцями, а так по сільському ми — поліщуки, ще тутейшими нас називали. А ви я бачу з поляків будете? – звернувся хлопець до цибатого навпроти.
  • Так, я є з поляців. Моя матка Єва Грохольська. Но ойцец є чистої крові німець. Н-но, айн момент…, єдну секунду. Гер гауптман сфотографує цю панянку, що пораєца коло пєца. Як її звати? – Паланька. О ! Гут, гут! Фотографія вашої сестри Палані буде поміщена до європейського альбума найкрасивіших панєнок. Правду я мувлю, чарівна палєсянко – проворкотів проворний напівнімець чи напівполяк…
    Офіцер усміхнувся і почав клацати фотоапаратом.
  • А тепер,- звернувся до Дарки – швидко давай яйка, млєко до пива на баварське пиво.
  • Н-но такого пива ви ще ніколи не смакували.
Через якихось півгодини лойничиного подвір”я і хати не можна було впізнати. Хтось витинав на губній гармошці бравурний марш. В кухлях іскрилося духмяне баварське пиво. На покуті стояв красивий ящик похідної радіостанції
 Рамки з карточками на стіні
 Блакитноокий гауптман, повісивши на косяк дверей свій кашкет з орлячою кокардою, прицмокував золотаве пиво з чудернацької бутилки. Облизуючи губи, він подивився на портрет Лексія у матроській формі.
  • Він на фронті? Якби він попав до нас в полон, я б його і так відпустив… А на інших фото то ваші сини і дочки і родина?
Дарка охоче пояснила, що отой, у формі, то її муж, десь подався, але повинен повернутися, ота вродлива дівчина — то Паланя, а там у другій рамці її родичі, а внизу троє хлопчиків, то сини… – Василь, Макар і Йван. Так і свербіло на язиці похвалитись, що дівчина грала Наталку- Полтавку на сільській сцені. Але те що Лексій накричить на неї за довгий язик, зупинило. А вона ще б похвалилася і Макором, що так гарно деккламував Шевченкового вірша “Реве та стогне Дніпр широкий”, що аж польські газети писали
За старшого Йосипа промовчала. Не могла вона сказати, що він вже працював на залізниці його недавно мобілізували на фронт і він воює проти німців…
 Німці щось герготіли по своєму. Дарка насторожено поглядала на офіцера, щоб бува знову до чогось не причепився. Але напівполяк показав рукою на стіну, де були рамки з фотографіями.
  • Гер гауптман висловлює жаль з приводу того, що ми проти вас воюємо. Але війна є війна, і в ній гинуть люди, гине багато людей, бо вона є жорстокою. Вся Європа пішла проти совєтів. О матка боска, скільки вже загинуло людей!…
Паланя принесла миску яєць і полумисок редьки з сметаною. Німець налив склянку пінястого пива, подав Дарці і Палані. Витягнув з кишені плитку шоколаду і розділив між хлопцями. Жінки , граючи очима, взяли пиво і подякували. Так хотілося попробувати заграничного питва.
Дарка, трохи осмілівши, запитала — Слава Богу, ми жили не так вже й погано, не знаю, яка буде житка при вас, як воно буде, коли прийшла німецька заграниця?
Промова гауптмана
Напившись досхочу яєць з пивом, гауптман наказав перекладати цій цікавій полісянці усе, що він зараз виголосить.
  • В древнім вашім літопису сказано: земля руська велика й багата, а порядку на ній нема. Ідіть княжити і управляти ними, сказано. Отож ми, німці, для того й прийшли, щоб навести у вас порядок. А, якщо говорити про землю,- запитливо глянув на Дарку- то ваша Украйна завжди була житницею Європи. І тепер вона стане такою житницею. На цей раз-абсолютно нашою, німецькою.
Німець називав міста, ріки, гори, країни, по яких мають пройти легіони третього рейху.
Від сказаного Лексію в підпіллі аж лячно стало.
Запищав блискучий ящик похідної рідіостанції. Гауптман аж протрезвів, даючи команду терміново рушати на Сарни.
Незабаром хата , двір і сільські вулиці спорожніли. Гуркіт моторів, гелгіт і кінський тупіт віддалилися у бік Случі…
Роздуми над Язвінкою
Вибрався зі своєї схованки і Лексій. Видибав в огород і зупинився біля розчиненого вікна.
-Хліб наш насущний, дай нам днесь,- вихоплювалось з хати молитовне буркотіння Дарки.- І прости борги наші, яко і ми оставляємо боржникам нашим… і не введи у напасть та ізбав нас од лукавого…
 Відступив від вікна, тінню посунув в сторону Язвінки, до обійстя старшого Дарчиного сина- Йосипа. Там сама Соня і маленький Тодік. Чи бува чого не сталося? Але двір відлякував темнотою, тож Лексій побрів до річки.
 Синюватими хмарами танув над річкою туман. З густих верб спадала рясна роса і зозуля відлічувала молодим наділені війною літа. Прийшло на думку, як занесло сюди колись давним-давно у древлянські нетрі та поліські болотяні пущі якихось молодих поселян, а може втекли сюди сіромахи, шукаючи вільної вольниці, де не було ні пана, ні гетьмана, ані якогось там татарина. Прийшли сюди на береги Язвінки й Случі і почали рубати ліс, випалювати згарища для посіву. Так і виросло село у місцині на трохи горбистій поляні, вкритій пахучою травою, з безліччю озер, повними риби, а в лісі-тетері,олені, лосі, вепрі, і бджіл диких хмари. Одним словом гарне місце. Немовичі стояли збоку від великих торгових шляхів. Отож і лишались збоку від усіх історичних перепетій. І в часи лихоліть жодна бусурманська нога не топтала надслучанські немовицькі землі.
 Бувало, траплялися в селі великі мори.Тоді смертельна хвороба гадюкою залазила в хати немовичан. І було чути голосіння за покійниками в кожній хаті, а вночі сумно вили собаки з вовками. Тоді хтось, з дуже старих , згадав дику давнину- розкопати на кладовищі могилу відьми Ганни Барчикової, і цвяхами й осиковим кілком прибити труну до землі, аби не накликала на село біди. Та ніхто не погодився розкопувати гробовище, бо боялися мабуть. З часом моровиця, наситившись людською смертю, поволі заспокоїлася…
Всього було в селі, доволі бід воно пережило. І дарували його московському перебіжчику Андрію Курбському, і продавали польскому пану Кошевському. Під різною владою жило село; не один раз під росіянами, так само і під поляками, а тепер ось непрохано завітали німці. Що ж буде далі, як жити? Бог його знає…
Треба завтра порадитись з просвітянами, а там буде видно…
Перший наказ Василя Боровця
 Вранці стало відомо, що німці захопили Сарни. І закрутилося, завертілося повне небезпек життя. Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в’язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн.
Люди стрічаючи один одного переповідали страшну новину, запитуючи і відповідаючи одночасно
-Що ж буде далі?… – Бог його знає!…
На другий день, відразу ж після появи німців у селі, Василь Боровець, який невідомо звідки появився у селі за рік до війни і знімав куток у директора школи Ющика Петра оприлюднює свій перший
Приказ № 1 
«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
 ко всем командирам боевых групп
I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.       
задачи:  1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
Голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
А до того, як оприлюднити свій перший наказ, який був написаний за тиждень до приходу німців у район, Тарас Боровець разом з немовицьким Жуком-Семенюком, який втік з Червоної Армії по дорозі на фронт і ще трьома спільниками, маючи на озброєні лише один пістолет, розброюють Сарненську більшовицьку комендатуру і створюють народну міліцію, яка невдовзі переросла в поліську повстанську армію- Поліську Січ , а потім в Українську Повстанську Армію, яка нараховувала понад десять тисяч січовиків.
Сільське життя за законами Тараса Бульби
Німці в селі не появлялись. Вся Волинь була підконтрольна Поліській Січі під орудою ющикового квартиранта Василя Боровця., який возвеличив себе у генерал-хорунжого Тараса Бульбу. Отож жило село за встановленими ним правилами і законами. Сіяло жито, садило картоплю і косило сіно.Час від часу ходили станичні і назначали контрибуцію провізією та одягом з селянських дворів. Посипалися накази. Ще й які!. З а порчу урожаю або не вчасний його збір — смерть! Хто не зареєструютья — розстріл! У церкві піп закликав до смирення і покірності.
– Брати і сестри! Багато чого можна говорити в цей тяжкий час, коли велика буря змітає з життя людські долі. Але ми тепер повинні залишатися братами і сестрами. Тому всі, всі — в поле. Бо, як сказано в святому письмі, жатви багато, а робочих рук мало…” – лунало з церковного амвону.
На видних місцях у селі появилися листівки, які пояснювали хто такі українські партизани:
1. Український партизан не є «бандитом», як його називають вороги, а вірним сином і щирим патріотом України. Він добровільно жертвує своє життя для загального добра свого рідного краю і народу. Партизанка не є жодним розбійницьким ремеслом, а зародком української національної армії… 3. Обов’язком кожного українського партизана є: 1) боротися всіма засобами з кожним ворогом України; 2) безоглядно винищувати всяку ворожу явну і таємну силу в Україні; 3) поборювати всяку чужу диверсію та свою анархію в краю, […] змагатися за новий лад і порядок та всіма силами будувати свою рідну державу… 8. Зброю, одяг, харчування […] і всяке інше постачання українська партизанка здобуває тільки двома шляхами: 1) шляхом роззброювання ворогів та розбивання ворожих арсеналів, магазинів, складів, банків і державних кас; 2) шляхом добровільної допомоги цивільного населення. 9. Хто примусово реквізує від цивільного населення (без огляду на те, якої воно національності) які-небудь речі, як: харчі, одяг і т. п., той не є українським партизаном, а звичайним злодієм і грабіжницьким бандитом.
У турботах і клопотах пролетіли довгі літні дні і короткі ночі. Промайнула тривожна і постріляна, почавлена осінь, поливши стражданну землю п”янкими соками, поломаними журавлиними ключами у не мирному, але все ще блакитно-синьому небі. Чим раз частіше з глинища і з-за ріки було чути постріли. Глинища- то давно забуте місце, де копали глину, тепер перетворилося в страховисько для людей.
У ворота постукала зима. А з нею і розформування німцями Бульбівської міліції. Влада вкотре помінялася. В село знову навідались непрохані гості у мишиного кольору уніформі. На цей раз створили комендатуру і на сході села Лексія вибрали Головою села.
І вкотре перед ним наяву постало споконвічне поліське запитання з одночасною відповіддю, — Що ж далі?…
– А Бог його знає!…

Оставить комментарий