Полешукі були самостійним народом?

Згадка про Полісся, як окремий культурний регіон, вперше зустрічається в Іпатіївському літопису. Тут позначений даним терміном регіон датований 1274 роком. З цього ж часу жителів Полісся називають полешукамі (місцевий варіант «поліщуки»). У літописі зазначається, що вони є складовою частиною «росіян», «русичів», «русів», «русинів». До кінця XIV століття на  Поліссі проживало в основному автохтонне населення. Етнічні поляки почали з’являтися тут тільки після укладення 18 серпня 1385 Кревської унії.

Однак масове заселення Полісся польським етнічним населенням почалося тільки після Люблінської унії 1569 року. Неабиякою мірою цьому сприяла контрреформаціонная політика верховної влади та активізація католицького духовенства, особливо чернечих орденів – францисканців, августинців, бернардинів, єзуїтів та інших. На Поліссі почали поселятися не тільки магнати і шляхта, які одержували тут хороші маєтки, а й служиві люди, ремісники, селяни, осадники, а згодом робітники лісових промислів.  На наш погляд, справедливо зауваження німецького історика культури Г. Роте про те, що «договір від 18 серпня 1385 межу Польщею та Литвою мав важливе історичне та культурне значення в світовому масштабі, бо майже на три століття литовсько-польська культура була просунута по лінії Рига – Вільно – Смоленськ – Київ. І в українців, і білорусів   змішалася споконвічна східнослов’янська візантійська культура з польсько-латинською ».

Однак системна криза, що охопила економіку в другій половині XVII – початку XVIII ст.  викликала застій і в культурному житті князівства, який практично тривав аж до включення  Полісся до складу Російської імперії. Після трьох поділів Речі Посполитої почалася русифікація населення Полісся.

Систематичне вивчення Полісся почалося в першій половині XIX ст. Етнографічні та фольклорні матеріали по Поліссю вперше з’являються у пресі в першій половині XIX ст. в дослідженнях білоруських і польських краєзнавців М. Чарновскіого, Я. Снедецкого, Р. Зенькевіча, В.Сирокомлі, П. Шпілевського. Про Полісся писали польські та українські вчені Л. Голебевскій, Ю. Крашевський, З. Доленга-Ходаковський, І. Ярошевич.

Ю. Талько-Гринцевич на основі антропологічних рис виділяв полешуків в самостійну групу, відмінну від білорусів та українців.
П. Шпилевський, свідомо відрізняв «поліську мову» від білоруської і досить точно визначив межі його розповсюдження.
Про Волинське Полісся, давні його періоди, окремі етнографічні відомості містить другий том «Стародавня Польща» польських авторів М. Балінського і Т. Липинського. Певний внесок у вивчення етнографії Українського Полісся внесла Комісія з опису губерній Київського навчального округу (П. Делафліз). У другій половині XIX ст. вивчення Полісся активізується. Багато відомостей з етнографії Полісся містяться в томах «Матеріали для географії і статистики Росії, зібрані офіцерами Генерального штабу»

Систематичний і цілеспрямований збір етнографічних матеріалів починається з заснування в 1845 р. Російського географічного товариства. У Полісся направляються етнографічні експедиції, проводиться кореспондентська робота.
Велику роль у виділенні полешуків, як етносу, зіграв П.Чубинський,експедиція якого наприкінці 60-х – початку 70-х років акцентувала увагу на матеріальну і духовну культуру, він теж  виділяв Полісся як окремий етнографічний район.

У 80-90-ті роки XIX ст. з’являються дослідження по Поліссю, проведені на більш високому науковому рівні (М. Довнар-Запольський, О. Кольберг, М. Федоровський, Н. Янчук).  У 1883 г виходить перша бібліографія по Поліссю (З. І. Пєнкін, В. І. Межов). [5, С.10-13]
Дані етнографії та лінгвістики дозволили виділити етнографічну спільність – «палешуков» або «поліщуків». Найбільш прогресивними були висновки П. Бобровського, який прийшов до висновку, що Полісся є окремим краєм, а полешукі -самостійний народ, орієнтований на білорусів і українців тільки в межах прикордонних груп [17]

Лише у XX столітті в середовищі поліщуків почалися інтенсивні інтеграційні процеси. Тривала ізоляція в той же час сприяла збереженню початкових культурно-мовних традицій.  Так, для титульної нації національна самосвідомість обумовлена місцем проживання і культурою, другорядну роль у самоідентифікації відіграє релігія. Провідними факторами етнічної самоідентифікації поліщуків є мова і традиції.  Результати недавно проведених  досліджень свідчать,  у жителів  Полісся за останній час значно зміцнилося почуття національної самосвідомості.

Для населення характерно знання свого етноніму, позитивне ставлення національної самоідентифікації, а також почуття інтернаціоналізму.  Поліетнічність Полісся сприяє «пом’якшенню» відносин між людьми різних національностей і разом з тим розвитку культури всіх етнічних спільнот. «Своє» виступає як патріотизм, а «чуже» – як інтернаціоналізм.  Така рівновага найбільш оптимальна для регіону.

Свого часу Юзеф Обрембскій, розглядаючи етнічні проблеми Полісся, писав: «Про те, якою нацією є жителі Полісся, визначають не ті чи інші мовні чи етнографічні характеристики, а насамперед явища національного життя … їх національну свідомість »11. Саме національна самосвідомість має бути головним критерієм у визначенні приналежності до тієї чи іншої культури на Поліссі у взаємозв’язку  системою освіти, етнічного оточення, національні сімейні традиції, мову, наявність пам’яток національної історії та культури і ставлення до них, церква та її ставлення до етнічних і культурних проблем.  Крім національної самосвідомості, важливими соціокультурними детермінантами поліського   походження  є(«кров»), релігія, мова і потім звичаї та обряди, традиції…