Ледь не весь 1943 рік по лісах Волині з присмерку і на світанні лунали дитячі голоси з благаннями про допомогу. Січові стрільці йшли визволяти дітей і потрапляли в лапи НКВС…
Щедрішає, красивішає і зміцнюється добро людське, сила людська, краса людська. Вкорінюється і розкрилюється, щоб протистояти видимій і невидимій темній силі. Але здавна та вже повелося, що ота невидима і темна здатна міняти свою подобу.
Кожен знає, що найболючіша, найвразливіша місцина в людській душі -діти. Заради них батьки можуть витерпіти найважче, навіть те, що, напевно лежить, поза межами людських можливостей. У вогненному і кривавому 1920-му за одну ніч посивіла молода мати, а вранці стала під шибеницю, знаючи про те, що за неї мають розстріляти її доньку. Трапилося подібне у Велику Вітчизняну й на Волині.
Бо чому ж не згадати давнього, що терном поросло. Хіба ж чимось НКВС 43-го відрізнялася від революційного ВЧК ?
Одного разу в одному волинському селі появилися військові у малинових кашкетах. Викликали в сільком Голову села і наказали доставити кілька бандерівських дітей. Невдовзі Голова привів двох діточок. Хлопчика і дівчинку. Для зручності ведення оповідки назвем їх Васильком і Тетянкою. Трохи насторожений Василько тримав за ручку усміхнену дівчинку в голубенькому платтячку. Обоє чистенткі- Голова загадав їм помити ноги і причесатися материним гребінцем.
Переступили хатній поріг сількому, та й зупинилися – дві пари ніжок- трохи більших і менших, засмаглих, поколотих стернею, стали одне за одним…
– Ну, що вовченята, чого ніс повісили, аж вода потекла? -звернувся до дітей солдат у малиновому кашкеті.
– Де ваш батько? – трохи лагідніше спитав старший, весь в орденах, напарник молодого. У цього старшого на погонах було чотири зірочки.- Скажете, де, то відпустимо, ані, то!…, ви скучили за батьком?
– А то хіба ні- промимрив хлопчина.
І я скучила- озвалася Тетянка, і Мамка скучила і маленький Йванко. Він з мамою вдома залишився-
-Хочете, щоб повернувся татко, то гірко заплачте двоє у цю коробочку- підсунув на край столу якусь чудернацьку чорну коробочку молодий воїн. Від тої коробочки тягнулися проводи до радіостанції. Василько спізнав цей апарат з коліщатками. Йому батько пояснював, коли з хрещеним вночі приходили додому.
-Якби ви двоє заплакали й гукнули сюди ” Та-а-ату-у-у-у. Приходь додому! Мама захворіла, а нам чого їсти” – Він почує і прийде до вас.
Десь після десятиразової спроби, діти так заверещали, що аж на душі скребло, бо вже й їсти захотілося і батька закортіло побачити дуже, дуже.
-Додому ми хочемо – хникали діти,- Пустіть нас, ми будемо ціле літо вам корову пасти… Зимою товкти просо… жорна крутити. Все будемо робити, що загадаєте – просили в Голови.
– А ви заплачте так, як вас навчали оці дяді і тоді підете додому – не вгавав Голова.- Просіть, благайте ось у ту коробочку, бо вас Бозя накаже. Ну!
– О й голодні ми, мучимося ми тут… – заблагали діти…
Дитячі благання з плачами почали вчуватися по всіх лісах, лиш смеркало або світало. Чули їх по всьому Поліссю. Виходили батьки з лісу, не могли витерпіти дитячого благання.
Не один молодий батько після почутих благань вночі забувався у сні, а вранці прокинувшись від голоду і холоду; знов чув благання дітей. І в ту ж мить закрадався в душі сумнів; село од лісу недалеко, чому ж не побігти не провідати своїх діточок….
Оставить комментарий