Звернемось до трактату- «Історія Христової Церкви в Україні». Схематично ж можна нагадати, що Київська митрополія була створена завдяки багатовіковій праці візантійських місіонерів на північ від Чорного моря не пізніше 1037 р. Коли саме — ніхто з істориків не зможе сказати, — існують лише гіпотези. Але вже 1037 р. в Києві закладається Софійський собор (залишу археологам доводити більш раннє датування), тож і митрополича кафедра мала остаточно затвердитися в Києві. Характерно, що в княжі часи поряд із Софією Київською будуються Софійські собори в Полоцьку й Новгороді Великому — як архієпископські кафедри. Тож для етнічних меншин у Київській митрополії було передбачено власні архієпархії.
Та з початком творення в Заліссі нового етносу на базі слов’ян, фінно-угрів і тюрків та формування відповідної їхній ментальності державної структури Володимиро-Суздальського князівства, у ХІІ ст. починаються й спроби відірвати церкву цього князівства від Руської (тобто Української) митрополії. Константинопольська церква не пішла на це, і володимиро-суздальські землі лишилися під юрисдикцією київського митрополита. Тоді, скориставшись зруйнуванням Києва 1240 р., князі Залісся починають переманювати до себе предстоятелів Київської церкви. З кінця ХІІІ ст. виникає ситуація, коли, зберігаючи титул «митрополита Київського і всієї Руси», українські першосвятителі жили поза Руссю (її межі проходили через теперішню Курщину й Брянщину) — у Володимирі, а потім у Москві. Після спроб відновити канонічний порядок стається поділ Київської митрополії на дві частини. Греки назвали їх так, як називали свою батьківщину й еллінські колонії (Малу Елладу й Велику Елладу): Мала Русь і Велика Русь. Тільки греки називали Русь «Россіа». Отже, Мала Росія означало материкова, корінна Русь, а Велика Росія — землі, колонізовані й навернені русинами-українцями.
Співіснування двох митрополичих центрів закінчилося розривом між ними. Скориставшись із прийняття митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р., Московська Церква 1448 р. проголосила розрив із Константинопольською Церквою-Матір’ю й утворила автокефальну (самоврядну) митрополію. Київська ж митрополія і далі лишалася у складі Константинопольської Церкви. Хоча вона користувалася цілковитим самоврядуванням, а залежність від Вселенського Патріарха обмежувалася поставленням митрополита.
Московська автокефальна Церква фактично не була канонічно визнаною аж до 1589 р., коли Вселенський Патріарх Єремія Транос був змушений згодитися на визнання самопроголошеної автокефалії та на піднесення глави Московської церкви в патріарший сан. Це стало одним із стимулів прийняття більшістю українських і білоруських єпископів 1596 р. унії з Римом.
При укладанні нещасливого державного союзу Гетьманщини з Москвою 1654 р. було застережено, що Київська митрополія лишається в складі Константинопольської Церкви. Однак уже 1685 р. без відома й згоди Вселенського Патріарха київського митрополита Святополка Гедеона-Четвертинського поставлено у Москві, а наступного, 1686 р., шляхом політичного тиску й підкупу московській делеґації вдається домогтися згоди Вселенського патріарха на визнання цього переходу. Згодом патріарх, що згодився був на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархові, був усунений від влади, а в томосі 1924 р. про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії Константинопольська Церква констатувала, що перепідпорядкування Київської митрополії було неканонічним. Саме перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Москви спонукав єпархії на Правобережній Україні прийняти унію з Римом. А традиційний автономний статус митрополії був протягом XVIII ст. скасований, і Київська Церква, разом із усією православною спільнотою Московського царства, стала цілком підвладною цареві «Відомством православного сповідання». Наслідки цього відчутні досі: зазирнімо в неділю в сільську церкву на Донбасі та в Прикарпатті. Рівень релігійности східних українців і нині разюче відрізняється від наших співбратів на західних землях насамперед тому, що на моїх земляках фатально позначилася цинічна атмосфера московського церковного життя.
Оставить комментарий