УПА, ОУН І ФУР

Чомусь темі діяльності  збройних формувань ОУН-Мельника у 1943-1944 роках приділено  надзвичайно мало  досліджень , які б неупереджено й об’єктивно висвітлювали цю героїчну та маловідому сторінку історії національно-визвольної боротьби.

Поразка німецьких військ наприкінці 1942 року під Сталінградом, протиукраїнська політика та посилення репресій з боку німецької окупаційної влади, особливо на території Райхкомісаріату Україна, були основними причинами посилення руху опору на теренах України, який все чіткіше починає набувати форм партизанської боротьби. Проте, цей рух не мав єдності.

У вирі подій, викликаних німецько-радянською війною, не можна обминути увагою й діяльність на теренах Волині-Полісся збройної формації Т. Боровця-Бульби,*

який начебто підпорядковувався директивам Державного центру УНР. Не дивлячись на суперечливий характер поведінки й дій “Поліської січі” та її проводиря, це був на той час єдиний випадок, коли українству вдалося створити, бодай на час, якусь власну збройну силу. Не вдаючись до критичного аналізу всього того, що написано самим отаманом, слід відмітити його відверту антибандерівську позицію і спробу протиставити ОУН С. Бандери усім іншим “українським національним організаціям”, політична лінія котрих начебто була найбільш виваженою з погляду інтересів українського народу.

Саме  Бульбою-Боровцем – колишнім старшиною Армії УНР та в’язнем польського концтабору Берези Картузької, який у липні 1940 року перебрався на Полісся у село Немовичі, що поблизу Сарнів було розпочато  формування військових загонів для боротьби з радянською адміністрацією та відступаючими розбитими частинами Червоної Армії. Про що свідчить нижче наведений документ:

Головною базою Т. Бульби-Боровця («Байди») стає містечко Олевськ на Житомирщині. Бойове хрещення «Української Повстанської Армії – Поліської Січі» відбулося поблизу Костополя з початком нападу Німеччини проти СРСР [1, 93-97]. У квітні 1943 року збройні відділи Т. Бульби-Боровця нараховували приблизно 4 тисячі осіб [2, 330].

Безумовно, Революційний провід ОУН припустив чимало помилок, але він ніколи не був більшим прихильником співробітництва з німцями, ніж інші політичні сили українського визвольного руху. І саме бандерівці, нехай не одразу, знайшли у собі мужність першими все-таки виступити, поборюючи вагання і сумніви, проти цього другого “наїздника”. Правда, це зробив і Бульба-Боровець, але його рух не набув таких масштабів і розмаху.

Між тим в перші дні після приходу німців Т. Боровець виявив ініціативу щодо створення допоміжного військового підрозділу для співпраці з окупантами. За погодженням з німцями він наприкінці червня 1941 р. призначається комендантом окружної команди української міліції у Сарнах, на базі якої у липні створює військово-поліцейську формацію “Поліська січ”. Загальну чисельність своєї “міліції” або “січовиків” сам отаман оцінював на той час у 10 тисяч вояків. Друкованим органом “Поліської січі” стала газета “Гайдамака”. З середини серпня 1941 р. місцем постою Бульби-Боровця був Олевськ на Житомирщині.

У цілому діяльність загонів “Поліської січі” одержала позитивну оцінку нацистських чинників. І сам отаман Боровець-Бульба вважав у той час, що його хлопці “не були пасивними глядачами” того, як німецька збройна сила знищила “облудну комунію”, а “приложила також свою руку до її ганебної смерті”. Історичне завдання “Поліської січі”, як повідомлялось у газеті “Гайдамака” (№ 11 від 22 листопада 1941 р.), полягало в ліквідації партизанства у лісах північної України і південної Білорусії, а водночас і в тому, що “зараз знищено паразитичну націю жидів, що п’явкою ссала кров з живого людського тіла віками”.

Восени 1941 р. у зв’язку з розгортанням діяльності окупаційної адміністрації і курсом нацистського керівництва на подолання будь-яких проявів самостійності українства приймається рішення ліквідувати усі допоміжні військові формації з національними ознаками й створити замість них українську допоміжну поліцію під німецьким проводом. За таких обставин були розформовані легіони “Нахтігаль” і “Роланд”, Буковинський курінь,* а також “Поліська січ”. 16 листопада 1941 р. отаман Боровець-Бульба видрукував останній наказ, згідно з яким “Поліська січ” розпускалась, завершивши “бойові акції по очищенню Полісся від більшовицьких партизанів і всяких анархічних банд”.95

Другий – Фронт Української Революції (ФУР) – з’явився влітку 1942 року на Крем’янеччині. Очолював ФУР Тиміш Басюк (Яворенко) – колишній радянської офіцер, пізніше – командир сотні УПА. Відділ Яворенка був нечисленний і нараховував у своєму складі від 200 до 600 осіб [3, 513]. Серед керівників Фронту Української Революції були помітні впливи колишнього гетьмана України П. Скоропадського.
Розкол в Організації українських націоналістів, що стався 1940 року, спричинив появу ще двох збройних формацій: одна з них будувалась під проводом мельниківського крила (ОУН–Мельника), а інша – бандерівського (ОУН–Бандери). Створення і діяльність цих двох формацій відбувалась протягом 1942–43 років паралельно на Волині, але поступово більшої сили і впливу серед всіх вищеназваних військових формацій набуває рух ОУН–Бандери, зусиллями якого навесні – влітку 1943 року шляхом приєднання інших військових формувань остаточно постала бандерівська  Українська Повстанська Армія.
Влітку 1942 року на Волинь та Полісся мельниківці надсилають значну частину своїх військових кадрів з метою надання допомоги українському населенню цієї місцевості у створенні відділів самооборони від німців, радянських партизанів та польських відділів Армії Крайової (АК).
Завдяки їх зусиллям з місцевих прихильників полковника А. Мельника наприкінці 1942 – початку 1943 років створюються три підпільні збройні групи: поручника Блакитного у південній Крем’янеччині, поручника Білого («Арійця») на Володимирщині та сотника Волинця на Рівненщині (в 1943 році ця група перейде на Полісся і буде воювати в складі армії Т. Бульби-Боровця). Саме ці військові групи в недалекому майбутньому стануть основою збройних формувань ОУН–Мельника на Волині, до їх остаточного роззброєння влітку 1943 року більш сильними відділами ОУН–Бандери [4, 509].
«Невеликі ці частини мали добру обсаду й задовільний вигляд, – згадував у своїх спогадах безпосередній учасник партизанського руху і з 1943 року постійний представник полковника А. Мельника у штабі Т. Бульби-Боровця сотник О. Штуль-Жданович. – Вони могли зводити бої з німцями, могли бути невловимими месниками. Могли шахувати німців, охороняти населення, не втягуючи в кров всього загалу…» [5, 291].
Першим бойовим виступом відділів А. Мельника проти німецьких окупантів слід вважати збройний напад групи під командуванням поручника Білого наприкінці січня 1943 року на в’язницю в місті Дубно, наслідком якого стало звільнення 60 в’язнів. Проте малочисельні групи ОУН–Мельника остаточно організувались у партизанські відділи в березні-квітні 1943 року і їх загальна кількість не перевищувала 2-3 тисяч повстанців [2, 331]. За твердженням сучасного історика В. Дзьобака, головні бойові сили мельниківців на той період складали до 5 куренів [6, 87].
В історичній літературі (головним чином мемуарній) відносно повновисвітлена історія найбоєздатнішого військового відділу мельниківців на чолі з Миколою Недзведським («Хріном»), відомого як Волинський легіон самооборони. Цей легіон спочатку був організований як партизанський загін, що виник 18 лютого 1943 року біля села Антоновець у Крем’янецькому районі на Волині [7, 143] і проіснував до моменту свого роззброєння 6 липня того ж року збройним відділом ОУН–Бандери під командуванням «Крука».
Метою цього формування був захист українського населення від німців, а також від польських та радянських партизанів [7, 143]. Головним осередком відділу М. Недзведського (Медвецького) стала Антоновецька партизанська база на Крем’янеччині, закладена на початку 1943 року вже згадуваним поручником Блакитним з особовим складом у кількості 50 осіб, до яких 21 лютого 1943 року приєднався невеликий загін української поліції [8, 81-82]. Бойове хрещення цього формування відбулося 24 березня 1943 року біля села Стіжок, коли в результаті нетривалого бою з повстанцями німці втратили 4 вояків вбитими [8, 82].
На початку травня відбувається перша реорганізація цього відділу, який тактично являв собою курінь і складався з трьох сотень: двох бойових і однієї господарської. Відповідно сотні поділялись на чоти та рої. Своєю чергою кожна чота мала три рої по 13-15 бійців. На озброєнні кожного рою був ручний кулемет («Кольт» або «Максим»), а в складі бойової сотні – мінометна ланка. Пізніше на озброєнні у повстанців з’явились і легкі 45-мм гармати. Крім трьох сотень, був створений невеликий кінний відділ розвідки, командиром якого був «Орел». Загальна кількість бійців загону сягала 150 осіб [8, 89]. Начальником штабу підрозділу був призначений сотенний Семенюк («Орлик»), а командирами сотень – Журба (колишній поручник польської армії) та Лисенко (колишній лейтенант радянської армії) [8, 82].
За спогадами курінного УПА Максима Скорупського («Макса») протягом чотирьох місяців свого існування відділ М. Недзведського звів 12 боїв і збройних сутичок, з яких 10 – з німцями, 1 (1.05.1943 під Кутами) – з польською поліцією і 1 (4-5.06.1943) – з радянськими партизанами С. Ковпака [8, 81-128]. В результаті цих боїв ворог втратив декілька сотень своїх вояків.
Особливо жорстокою була боротьба з німецькими окупантами. Мельниківцям двічі прийшлося виступати на захист мешканців українських сіл: Стіжок – 9 травня і Лішня – 8 червня 1943 року. Серед них найзапеклішим був бій українських партизанів біля села Стіжок, в ході якого окупанти втратили 90 вояків вбитими та пораненими [8, 98; 9, 10].
У боротьбі з українськими повстанцями ворог вимушений був застосовувати важку артилерію та авіацію, залучати численні відділи польської та української поліції, а також свої регулярні частини, проводити широкомасштабні каральні операції проти мирного населення.
У ході цих боїв чисельність загону зросла до 500 осіб, серед яких були представники 6 національностей [8, 113]. Остаточно сформувалась партизанська тактика загону: засідка, раптовий збройний напад та скорий відхід, маневрування та взаємодія з іншими сусідніми військовими формуваннями. На короткий термін українським партизанам вдалося звільнити від німців місто Крем’янець, навколишні села та здійснити успішний рейд на Дубенщину.
Найбільш вдалим прикладом цієї тактики слід вважати «полювання» партизанів на крем’янецького гебіткомісара Мюллера. В результаті нападу 7 травня 1943 року відділу М. Недзведського на німецьку автоколону на ділянці шосе Смига-Судобичи був знищений автомобіль Мюллера, але самого німецького чиновника в ньому не виявилось. Серед чотирьох убитих в німецькому авто був і відомий колабораціоніст – єпископ Олексій (Громадський) [8, 92-93; 4, 517].
З квітня 1943 року військове керівництво загону М. Недведського виступило з ініціативою про створення Об’єднаного Першого Крем’янецького Українського Партизанського Загону, до складу якого під повинні були увійти всі національні військові формування, що діяли на Крем’янеччині [8, 106]. Проте це рішення не знайшло відповідної підтримки у політичного проводу полковника А. Мельника, який спочатку виступив з ініціативою поставити на чолі баз ОУН генерала Миколу Капустянського, а пізніше, намагаючись зберегти сили у боротьбі з більш небезпечним ворогом – більшовиками, взагалі відмовилось від широкомасштабної партизанської боротьби з німецькими окупантами [5, 288].
Незважаючи на це, М. Недзведському вдалося налагодити контакти та організувати взаємодію з усіма своїми сусідами. Непоганими були стосунки мельниківців з армією Т. Бульби-Боровця, зі штабом якого через О. Штуль-Ждановича підтримувався прямий контакт.
На початку червня 1943 року, після невдалого рейду військового загону ОУН–Бандери під керівництвом Кропиви на Східну Україну, на бік мельниківців переходить відділ Фронту Української Революції Т. Яворенка у складі 80 осіб, який перед цим розірвав військовий союз з бандерівцями [8, 111].
Непростими були стосунки у М. Недзведського з бандерівським відділом «Крука», який одночасно почав діяти з загонами ОУН-Мельника на Крем’янеччині і з перших спільних кроків свого існування намагався спочатку домінувати, а з кінця квітня 1943 року повністю захопити у свої руки керівництво відділами мельниківців.
Березень-травень 1943 року був найбільш сприятливим періодом стосунків між двома націоналістичними відділами. Їх спільними зусиллями були здійснені чотири партизанські акції проти окупантів. У мельниківців були більш вигідні умови, краще оснащені бази. Проте цих переваг вони позбулися вже через кілька місяців. Дали про себе знати відмінності поглядів щодо розгортання партизанського руху у керівництва ОУН двох течій. Якщо бандерівці робили ставку на масовість, контроль і утримання значних територій, звільнених від окупантів, то мельниківці обмежувалися проведенням окремих акцій та утриманням малочисленних партизанських загонів. Цим самим провідники ОУН-Мельника прирекли себе на повну ізоляцію, а потім і ліквідацію як збройної сили
[10, 414].
6 липня 1943 року партизанський загін М. Недзведського після бою з «ковпаківцями» був несподівано оточений в районі своєї дислокації багаточисельним відділом «Крука». Після короткої сутички особовий склад загону був повністю роззброєний й перестав існувати як бойова одиниця.
Протягом літа 1943 року така ж доля спіткала і інші відділи ОУН-Мельника, які діяли в районі Луцька та Почаєва. Серед таких відділів найбільш відомими були загони поручника Малого (близько 50 осіб) та сотника Карпа, які певний час зберігали свою боєздатність та самостійність.
З наближенням радянсько-німецького фронту ОУН-Мельника дещо активізувала свою військову діяльність. Так, влітку 1944 року поручник І. Кендюлич-Чубчик розпочав формування партизанського загону ім. П. Полуботка, який складався з 73 вояків [11, 88]. За твердженням командира особливого відділу «УПА – Схід» К. Гіммельрайха цей загін повинен був стати своєрідним організаційним ядром «східного фронту», до складу якого з наближенням радянсько-німецького фронту повинні були увійти всі військові формування ОУН обох течій на чолі з «головнокомандуючим» генералом М. Капустянським.
Для впро-вадження цієї ідеї у життя керівництво загону навіть вступило у переговори з командиром куреня Української Повстанської Армії В. Мізерним-Реном, що діяв у цьому районі. Проте ці переговори закінчились тим, що бандерівці силоміць приєднали загін до своїх частин [12, 160-168].
Про поодинокі випадки сутичок загонів мельниківців з радянськими партизанами на початку 1944 року на Рівненщині повідомляли і окремі радянські джерела [13, 388]. Але більшість роззброєних вояків колишніх мельниківських загонів частково поповнили УПА, а частково увійшли до Українського легіону самооборони (УЛС) [4, 511]. Саме під такою назвою була відновлена діяльність Волинського легіону самооборони, командування якого в результаті конфронтації з партизанами ОУН-Бандери вирішило досягнути угоди з німцями. Основну масу бійців легіону становили члени ОУН-Мельника, а також прихильники Т. Бульби-Боровця та Фронту Української Революції. До легіону влилося чимало колишніх політичних в’язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між мельниківцями та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом.
Командирами Українського легіону самооборони були колишні полковники Армії Української Народної Республіки В. Герасименко («Тур») та П. Дяченко ( «Квітка»). Останній був відомий як командир легендарного 5-го кінного полку «Чорних Запорожців», що відзначився під час Першого Зимового походу Армії УНР у 1919-1920 роках [15, 65; 16, 169]. Військовий штаб очолював поручник М. Солтис («Черкас»).
Організаційно легіон складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири – сотники «Нечай», М. Карковець, Ю. Макух та О. Гуня). Загальна кількість бійців – близько 500 осіб [3, 467]. Частина була озброєна гвинтівками, 20 ручними і 2 станковими кулеметами та 2 протитанковими гарматами. Формально легіон вважався моторизованим підрозділом, проте на озброєнні замість автомобілів мав тільки селянські вози [17, 264]. При легіоні було створено спочатку підстаршинську, а з літа 1944 року – старшинську школу.
З наступом радянських військ у липні 1944 року легіон перейшов на польську територію. Німці намагалися використати особовий склад легіону у боротьбі з польськими партизанами, що викликало невдоволення у частини керівників та вояків легіону. Восени 1944 року начальника штабу легіону М. Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно, страчено.
Проте легіон під командуванням П. Дяченка на території Польщі взяв участь у протипартизанських операціях, включаючи придушення Варшавського повстання 1944 року [18, 264-269].
У жовтні 1944 року легіон було переведено в Моравію. У лютому 1945 року – перевезено на станцію Прагерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц [16, 89]. Німецьке командування планувало використати легіонерів у боротьбі з югославськими партизанами Й. Броз Тіто, організаційно включивши його до складу дивізії «Галичина».
11 березня 1945 року частина вояків легіону під проводом хорунжих Р. Кивелюка («Ворона») та «Коваля» вирішила самочинно перейти на бік партизанських формувань четників генерала М. Михайловича, щоб пізніше з їх підтримкою повернутись в Україну. Але німцям за допомогою дивізійного сотника Л. Макарушки вдалося повернути втікачів. За цей вчинок сотник Р. Кивелюк за звинуваченням у заколоті був розстріляний [19, 741].
Легіон було розформовано і приєднано до дивізії «Галичина». Вояки колишнього Українського легіону самооборони в квітні 1945 року присягнули на вірність Україні і в складі різних частин Української Національної Армії воювали проти наступаючих радянських військ.
Саме в цих останніх боях УНА загинув колишній перший командир Волинського легіону М. Недзведський. Інший командир батальйону – полковник П. Дяченко був призначений командиром І Української Дивізії Української Національної Армії. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року вояки УНА були інтерновані союзниками.
З вищенаведеного можна зробити такі висновки.
Керівництво ОУН-Мельника в роки Другої світової війни всілякими засобами намагалося створити власні військові формування. Відсутність єдності та розбрат українського націоналістичного руху опору призвели до ворожнечі і поглинання військових формувань ОУН-Мельника сильнішими загонами ОУН-Бандери та переходу мельниківців до співпраці з німцями на останньому етапі Другої світової війни. Загальна ініціатива у військовому русі опору в Україні з середини 1943 року остаточно перейшла до Української Повстанської Армії під проводом ОУН (б).