Той січень, місяць передостанньої воєнної зими 1944 року видався на біду для поліщуків лютим і холодним. Тріскучі крещенські морози з пекучими пекельними вітрами загнали весь Немовицький люд на єдині теплі місця на світі – печі,що казалися раєм у холодних, злиденних і принишклих у постійному передчутті горя і біди, оселях під солом”яними стріхами.
| 1943р. Наконечні Соня і шестирічний Тодік. Позаду в дверях Савчин Дарка. Фото зроблено німецьким воякою і прислане ним у 1945 році. |
У вистудженій вітрами хаті Голови села Савчина Олексія Степановича, ладно складеного поліщука, на печі сиділо четверо підлітків. Старший син від Федота – першого чоловіка Дарки -Йосип вже мав жінку Соню і шестирічного синочка ,до всього цікавого непосиду і не по літах розсудливого Тодіка. Вже давно був самостійним, і тільки в нього, звісно крім батька, були німецькі блискучі чоботи. А менші: Паланя, Василь, Макар з найменшим Іваном щільно притулившись, вкрилися старезним, з діркою на дірці, дідівським кожухом, з острахом вслухалися у завивання хурделиці, коли ж вона проклята стихне?, бо вже тиждень сидять безвилазно на печі. А на вулицю так хочеться!… Адже батько тиждень тому казав мамі, що в село увійшли “совецькі” солдати. Підслухали також, що дуже переживають, бо тата можуть “забрати”. Два рази вже забирали, але дякуючи Богу і мамі- відпустили.
Ладна і проворна Дарка – жінка Голови вправно крутила веретено, пряла, а Олексій, присівши на коліна, вигортав з грубки печену картоплю.
“Ще є трохи квашеної капусти, отож повечеряємо на голодно, та й свято сьогодні підходяще – Голодна кутя, а завтра Водохреще. Як же святити воду будуть? Ще й ополонки не вирубали в товстенному льоду, бо до ранку замерзне. Треба раненько підняти людей” – міркував Голова.”
“Добре, що лою лишилася дещиця від корови, яку зарізали для вояків, що прийшли в село пізно увечері 10 числа, відразу ж після Різдвяних свят. Викликали серед ночі в управу і наказали доставити корову. Остання надія була на неї, що якось сім”я війську. дотягне до тепла, аж ні село повинне здати контрибуцію. Не забирати ж останнє у багатодітних голодних вдовиць…от і віддав свою, хоч в хаті вже голодом припікає”
Неспокій і якісь невиразні передчуття непоправної біди не полишали Голову. Моторошно на серці, бо ж добре розуміє , що рано, чи пізно його “загребуть”; он у навколишніх селах що коїться; викликають в управу і не повертаються більше додому, такі, як він старости. Два рази вже за цей тиждень “закривали” в камеру у Сарнах, але кмітлива Дарка відкупила його за курку і гусака у молодого слідчого, що прийшов разом з військом десь зі сходу України.
“Відкупила, але, чи надовго? За німців вдалося викрутитися: село не спалили і людей не понищили і з партизанами, і з бандерівцями якось ладив, а от на цей раз, здається не вирветься з цих цупких обіймів невідворотньої смерті, хоч і не воював проти Радянської влади, не шкодив просуванню Червоної армії, але те, що село було притулком повстанцям, а надто те, що Тарас Боровець,він же Тарас Бульба перед війною, в 40-му році осів в селі, а в 41-му тут, в селі видав свій перший наказ про створення “Поліської Січі” і початок боротьби з ” совєтами” – звісно не простять. Та й розбиратись ніхто не буде у цьому павутині- винен, чи ні? До того ж напевно знайдеться в селі якийсь незадоволений і настрочить донос на старосту, бо ж не родився ще такий чоловік, який догодив всім людям, та ще й в такий не простий воєнний час і от вже трибунал “справедливої трійки” забезпечено”- тяжкі думи нав”язливо роїлися в пам”яті.
“Як же діти, жінка? Хоч би не вислали в Сибір, як у 39-му, коли ці “совєти” прийшли вперше-Пацьолу і Кіркова з сім”ями вивезли освоювати необ”ятну “Родіну”, тільки за те, що мали двох коней і більшовики назвали їх “куркулями; без вини постраждали, а тут…староста села за німецької окупації… Ох, не просто так вчора викликали у місто у відділення НКВС і попередили, що, як тільки в селі зловлять хоч одного-єдинного бандерівця – поплатиться життям своїм і жінки, а дітей вишлють світ за очі… А що ж він може вдіяти, коли близькі жінчині родичі- Миша і Трохим промишляють в лісі. Хіба ж поясниш новій владі, що саме завдяки їм село не постраждало від бандерівських екзекуцій. І “кормити” мусить цих бандерівців, бо ж там є і свої, сільські, але які не пожаліють ні його ні дітей, коли він десь не дай Бог оступиться”…
Не встигли сісти за стіл, щоб “відсвяткувати” Голодну кутю, як зле і так голосно, коли у двір навідуються не сільські, чужі люди, аж захлинаючись загарчав собака. Від такого ричання серце лунко затріпотіло, аж дух перехватило…
” Неже прийшли?” – блискавкою промайнуло в голові. З гуркотом впали, зірвані з петель двері,хоча вони були не замкнені, в хату разом з пронизливим холодом ввалилися з автоматами на поготів офіцер і двоє вояків з фіолетовими петлицями на комірах. Голова все зрозумів. Прийшли по нього – серце не помилилось. Поспішно почав прощатися з дітьми, жінка остовпіла- слова враз десь пропали…
Везли його у відкритому кузові американського “Студебекера” під завивання крещенського скаженого вітру і голосіння його вірної і такої нещасної Дарки, що босоніж бігла по снігому на лютому морозі. Уявив, як посиніли в неї ноги, як впала вона коліна, молячи в Бога про його пощаду, але вдіяти нічого не міг…
На слідуючий день, ранесенько відбулося засідання “трійки” і от він вже у Рівненському тюремному пеклі. Мабуть і Господу Богу таке не довелося перенести, як судилося пережити йому- старості нічим непримітного села Немовичі.
Рівненська тюрма зустріла його незбагненим жахом від побаченого.
“…В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, . Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв’язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики…” /Архів НКВС/
Одному з синів – Макару вдалося побачитися перед самим його розстрілом.
Під голосний лай величезних, подібних на вовків псів і таку ж лайку напівп”яних конвоїрів з тюремної брами висунулася сіра колона засуджених на смерть. В колоні Макар ледь впізнав страшенно змарнілого батька.
– Батю! Куди тебе ведуть!? – щосили ,як тільки міг ,вигукнув хлопчина…
А той підвів голову, поглядом знайшов Макара у натовпі і у відповідь лише склав на грудях навхрест руки …
Оставить комментарий