Виникає питання, чому для повернення $2,8 млрд кредитів забракло $10,5 млрд резервів НБУ? І куди поділася решта $7,8 млрд. Виявляється, що, всупереч будь-якій логіці, у той час коли однією рукою грошовий регулятор передавав долари на ринок для врівноваження попиту і пропозиції на них, другою він щедро роздавав емісійну гривню комерційним банкам. За ті самі три останні місяці 2008-го видав деяким із них позик на загальну суму 105,5 млрд грн (еквівалент $14,8 млрд): у жовтні – 29,2 млрд грн, у листопаді – 45,5, у грудні – 30,7 млрд грн. Окремим структурам «на законних правах» впала «манна небесна» у розмірі 7,1 млрд грн. (Таким був кредит рефінансування Надра Банку, але це не допомогло йому уникнути банкрутства.) Звичайно, ті гроші фінустанови використали для купівлі валюти з нацбанківських резервів. Тобто регулятор своїми діями штучно збільшував попит на долари, тривалий час не перешкоджаючи встановленню ринкової рівноваги. У січні 2009 року нацвалюта припинила карколомне падіння, після того як НБУ видав за місяць лише 4,7 млрд грн емісійних гривневих кредитів і для задоволення надлишкового попиту на ринку йому вистачило $1,6 млрд валютних інтервенцій.
Таким чином, постає низка питань: 1) чому ніхто з фінансових очільників не встановив перешкод на шляху руху високоризикованого спекулятивного капіталу в Україну і чи не мала тут місце змова з іноземцями; 2) хто є ініціатором тієї грошової політики, яка розхитала обмінний курс гривні й спричинила відхід її ресурсів із кредитних ринків на валютний, що підвищило відсоткові ставки за позиками і призвело до зростання вартості долара на внутрішньому ринку; 3) чому Нацбанк України у критичний період девальвації навмисно провалював валютний курс і робив це з руйнівною для вітчизняної економіки швидкістю; 4) що дало йому змогу здійснити видачу емісійних кредитів у таких необмежених обсягах, кому видавалися ті кредити і чи не була це прихована форма роздачі валютних резервів?
Сьогодні з високою імовірністю можна дати відповіді на всі ці питання. Фінансове керівництво, на мій погляд, розуміло небезпеку короткострокових спекулятивних іноземних позик, але це не завадило йому відкрити шлях цим грошовим потокам. І причиною є не тільки професійне невігластво, адже методи боротьби з припливом спекулятивного капіталу добре відомі. Водночас бездіяльність влади наштовхує на думку про сприяння чиновників спекулянтам.
Те саме невігластво завадило українським урядовцям побачити всю хибність політики ревальвації валютного курсу (деякі з них сліпо вірили, що таке посилення української валюти здешевить вартість імпортних товарів в Україні, тобто вбачали в цьому позитив), яка до того ж проводилася в умовах зростання дефіциту зовнішньої торгівлі як довгострокового чинника. Нагадаю, що саме в цей період президент і уряд приймають рішення про підвищення вартості імпортного газу і перехід до закупівель російського палива замість туркменського. То було виявом проімпортної дефіцитної політики, яка проводилась у той час. Тобто випереджаюче зростання імпорту і політика ревальвації не були випадковими. Вони здійснювалися цілеспрямовано і привели до закономірного підсумку, який, проте, був неочікуваним для влади.
А ось те, чому НБУ не зупинив падіння курсу гривні, а сприяв йому в критичний момент, не можна пояснити некомпетентністю чи недосвідченістю. І президент України Віктор Ющенко, і голова Нацбанку Володимир Стельмах мали досвід подолання подібної валютної кризи наприкінці 1990-х років. Тому їхні дії не можна визнати помилковими чи випадковими. Чому НБУ наштампував надлишкову гривню, кому і на яких умовах він її роздавав – питання, що належать до компетенції спеціальних органів.
Можемо лише констатувати, що методи та інструменти ведення емісійно-грошової політики, узаконені, до речі, самим центральним банком, треба визнати вельми сумнівними. Так, щорічне «друкування» грошей та обсяги їх роздачі в «одні руки» дозволені без обмежень і реалізувалися через кілька грошових каналів, більшість із яких є довільно наповнюваними. В першу чергу це розподіл емісійних сум на тендерах (тобто просто роздача грошей банкам, що подали заявки і визначилися з відсотками) під широкий перелік штучних майнових застав. Під останні банки надавали позички господарським і побутовим клієнтам, а тепер, передавши їх центральному банку, втратили можливість продати відповідне майно для відшкодування неповернутих сум. Не взмозі його реалізувати й грошовий регулятор, оскільки це не є його функцією. Виходить, що усі ці заставні операції – фікція, привід, ширма для прямої передачі надрукованих банкнот окремим банкам. Іншими джерелами рефінансування, що використовуються НБУ, є надання банкам одноденних кредитів, погашення депозитних сертифікатів, виділення стабілізаційних кредитів тощо. Один банк може одночасно отримати гроші з декількох джерел незалежно від реальних потреб ліквідності. Головне, щоб на необхідну суму були застави і закладні широкого спектру – від державних облігацій до господарських векселів, гарантій, складських свідоцтв і майнових застав. Але як може видавати центральний банк позики під майнові застави чи складські свідоцтва? Надумані способи витребування комерційними банківськими установами емісійного рефінансування залишають можливості корумпованих відносин. Я не здивуюся, якщо в пресу потрапить інформація про отримання яким-небудь підприємством кредитів у кількох банках під одне й те саме майно. Не даремно, окремі емісійні кредити сстановили кількамільярдні суми. Навіщо така кількість каналів та інструментів рефінансування? І навіщо центральному банку брати на себе ризики, які допустимі тільки комерційній кредитній установі?
Усе це скидається на домовленість між емісійним центром і банками – необхідно тільки довести, що тобі потрібна саме така сума. Нацбанк не має обмежень на друк грошей, і за те, чим ці гроші забезпечені, ніхто не відповість.
Читайте також: Володимир Лановий про реформування олігархічної моделі
Можна сказати, що таким чином одержувачі емісійних позик мали можливості скуповувати резервні долари, що синхронно надходили на внутрішній ринок, і переводити їх за кордон. Якщо такі припущення правильні, це означає, що 2008 року в Україні відбулася масштабна корупційна оборудка: певні приватні банки отримали гігантські емісійні кредити від НБУ, які були неправомірними та шкідливими для фінансової системи країни, але дали їм можливість протягом кількох тижнів здійснити спекуляції на мільярди американських доларів і потім вивести їх за кордон. Недаремно Генеральна прокуратура України оголосила у розшук голову правління одного з таких банків – Надра Банку – Ігоря Гіленка, який втік з України і ховається в Росії під прикриттям тамтешнього паспорта. Знову ж таки де була СБУ, чим вона займалася в такий надто бурхливий час? Адже більшої шкоди національній безпеці нашої держави, ніж розвал її грошової системи, годі й шукати. Відсутність будь-якої реакції з боку цієї служби та інших правоохоронних органів, навіть після прес-конференції в ті дні одного із заступників голови НБУ, на якій він заявив про корупцію в Нацбанку, свідчить про те, що оборудка здійснювалася під дуже високим прикриттям.
Окрім усіх криміногенних складових проблеми нас має цікавити також суть питання: чи має право на подальше існування модель грошової системи, яка дозволяє такі фінансові зловживання і розтрати?
Оставить комментарий