Хрестини

Засніжило густо. Я стою перед вікном і милуюся сніжинками, що знемагають у своєму хаотичному, тільки для них зрозумілому танці. Вони лягають на землю, вкриваючи білою периною вулиці, покрівлі, двори і городи… Земля вкотре набирає свого чергового стану, бо старе засовалось і зачовгалось, посіріло від сажі, зносилось від результатів нашого людського буття. Я ж не можу відірватись від шибки: втішаюся безкінечним і безупинним рухом сріблястих пушинок. Снігова віхола застеляє від мене увесь світ, залишаючи єдину світлу пляму, яку створила вулична лампочка на стовпі і яка здається, диригує в такт танцю сніжинок в цьому осяяному клаптику світу. Сніжинки спускалися з темряви на світло, показуючи свій неповторний балет, щоб знову сховатись у сутінках холодної ночі. Здається, що це білі балерини намагаються загасити лампочку на стовпі… і попливли мої думи в  рідні і такі зараз далекі поліські нетрі…
Десь там, на краю села під скрипучими на вітру тополями, виблискує засвіченими вікнами одинока  хата, а в хаті  за святковими, закладеними наїдками столами, повно людей, на почесному місці батько з мамою…я маленький і мені одинадцять років. У нас хрестини: народився ще один, третій хлопчик – Вітя. І тоді, у наскрізь промерзлому, холодному грудні 1966-го , так само кружляли сніжинки, а на подвір”ї, на шаленому вітру, колихалася лампочка в абажурі з розбитої тракторної фари. І тоді рипів так під ногами сніг, і люто завивав в комині вітер. А на душі тепло, тепло, хоч і за стіл з меншим братом нас не пустили, бо ж негоже дітям гуляти разом із старшими…і ми з братом Василем щосили штовхаємо полотняну, причіплену до сволока колиску, у якій,  гостям щодуху “підспівує” майбутній музикант…  “Дай Боже щастя!”- вигукували за столом, а пляшка  зі склянкою ходила навколо стола з рук в руки, зупинялася, родичі підганяли один одного словами: ” Випийте, бо кум з кумою хочуть випити!”. Потім баба Дарка ходила з великою мискою і казала:” Наш Вітя прийшов на білий світ голий. Хлопчик появився бачите, без сорочки, а надворі зима. Дитяти  треба пеленки, бо ще не може сам за хлів бігати. Жениха треба одягти!”. Самогонка вдарила родичам у голови, але поліщуки не з тих, хто жменями сипле грішми на тарілку: від такого заклику до цього вмить протверезилися і переглядались з кумами , бо ж вони першими повинні кинути у миску. Роками будуть згадувати, що кум добрий, не скупий, всі бачили, як десятку кинув, а кума- десять і п”ять. Самогонка розв”язала і вузлик у баби Дарки, вона поклала аж три рублі, після такого її щедрості гроші посипалися у миску… а гості поважно сідали за стіл і під веселе “Хай йому щастить!”- випивали “стопку” за новорожденого…
Ось так і жили селяни, ніколи не святкували свої дні народження. Повеселилися на хрестинах, випили з кумами, родичами і сусідами, побажали щастя і всього найкращого в житті малому чоловікові – і нехай живе собі на здоров”я.

Оставить комментарий