Вже тоді я знав, що правду тримає в руках сильніший
Коли я пішов з Немович мав неповних сімнадцять років. Хіба ж я пішов з села?- часто перепитую сам себе. Село пішло за мною- куди я, туди й воно. Всі сорок своїх зрілих років несу його у собі: дитячі роки з ним аж до могили. Бо в дитячу душу, ще не замарану, вкарбовуються слова, звуки, кольори- безвість навколишнього сільського, такого непростого світу. Цього неможливо позбутися, бо кріпко і глибоко засіло в душу. Приросло в тобі, стало твоїм світом. Адже тут, у своєму селі впізнав чорне і біле, зустрів свою першу любов , взнав щастя і кривду. Село показало свої луги і долини: тут вперше побачив веселку на вмитому дощем, блакитному небі, вперше відчув всі чари неспокійного і досі незвіданого всесвіту.
До сих пір, коли відчуваю запах свіжого сіна, то чомусь йдуть на пам”ять неділі, бо саме в неділю і на свята, в нас різали курку, мама пекла житні пухкі млинці і всією сім єю ми розкошували за обіднім столом. Тут, в тихому поліському селі довгими зимовими вечорами читав я казочки про «Лисичку сестричку і вовчика братчика» і до трепету в душі переживав за “Семеро козенят”….
Село зі скрипом відкрило мені браму у широкий незнаний світ, навчило мене дідівських звичаїв, дало мені живий університет. Саме в ньому я впізнав правду і брехню, велич і ворожнечу людську. Тут пустив коріння мій поліський рід, і якому жити тут до споконвіку. І живе моє село у трагедії Чорнобилю. І звикли поліщуки до цієї біди, і дихають його невидимою отрутою.
Тут, в ньому трапилися випадки, які живуть разом зі мною і мабуть не забудуться до смерті. Я тоді ж був невеличкий, але досить добре їх пам” ятаю.
Відгриміла війна ще півтора десятка років тому, але сліди її залишилися ще надовго: у солдатів ще не всі рани загоїлися, земля була зрита снарядами, порізана окопами, луги і поля поранені бомбовими вирвами і мічені безіменними горбочками без хрестів, аби як зогреблених вояків. По городах, в садах, особливо в лісах, в ровах то тут, то там можна було наткнутися на патрони, гранати, розтрощені гвинтівки і карабіни, а в бандерівських схронах старші хлопці патрони знаходили ящиками, а кому повезло, розжилися пістолетами і німецькими «шмайсерами». На лузі, після весінньої повені лежали , вимиті водою , прострілені або зовсім нові каски, іржаві чи поламані багнети, відірвані німецькі і радянські ґудзики і ремені з зіркою або черепом на бляхах. Адже тут відбувалися кровопролитні бої за Сарни. Селяни гострили багнети на точилах, переробивши ручки на саморобні, бо непошкоджені потрібно було здавати в сільвиконком. В кожній стрісі були сховані обрізи або карабіни. В селі майже всі ходили у військовому. В одного зелена пілотка, у другого німецька шапка- човник, в третього- штани військові, в четвертого один чобіт німецький, а другий- яловий радянський, в іншого плащ-накидка, а дехто з ніг до голови у військовому.
….Пригадую, як мати мені пошила широченні штаненята з брезенту, чи мода така була, не знаю, але одягав ті штани на голе тіло, заправивши туди ситцеву сорочку. І не раз я плакав від болю, бо грубезні рубці швів дуже дошкуляли моєму дитячому тілу.
Війна давно закінчилася, але ми, діти воювали, граючи у «німців» і «руських». Бої проходили по садках, городах, стодолах і навіть кругом сільської церкви було чути наше дружнє дзвінкоголосе «гур-а-а!»
Якщо швидко бити палицею по старому відрі або тазику, то вони дають точно такий звук, ніби хтось з кулемета стріляє. Але така гра швидко набридала, що ж то за гра без справжніх куль.
Дуже добре пам”ятаю- хлопці засіли в стодолі, на сіні у Наконечних і раду радили. Я ж сидів осторонь, збоку біля самих дверей, навіть писнути боявся, бо ж самий менший. Говорили ті, що мали по дванадцять, а то і більше років. Вони всі були у військових шапках, пілотках і кашкетах з зірками. Вася Крат і Колюня мали каски, а Труш-танковий шолом. Я ж не мав ніякого військового вигляду, бо й ті мої єдині штани з військового брезенту мама випрала після «аварії» і я сидів наче демобілізований, у трусах на шлейці через плече. Командував нами Вася Крат:
– Хлопці, ми будемо стріляти сьогодні – дав він команду.
– Ти чого тут, що тут робиш?- грізно зиркнув командир у мій бік.
– Сиджу собі, я нікому не скажу, що ви будете стріляти – пролепетів я.
– Хай сидить, він не скаже нікому, провірено – заступився за мене Петя Труш.
– Ну, тоді,-пом”якшав Крат- біжи додому і в “мент” принеси клоччя або паклі . Поняв!…
– Чуєш? Не принесеш, не приходь сюди. Ще й жмут соломи прихвати!- наказав вдогонку.
Бо мені два рази не потрібно було нагадувати, я звичайно погодився, тільки п”ятки блиснули і так швидко, як тільки міг, повернувся з клоччям і соломою.
Ми пішли до Берчикового броду. Я гордо ніс свою солому й клоччя за пазухою, щоб ніхто не побачив, благо сорочка широка була. Біг останнім ,у хвості. Серце тривожно колотилося в грудях, бо у всіх ноги були набагато довші від моїх. Босі ноги терпли від бігу по засохлих грудках глини, я шпортався, падав, але не плакав, бо Крат міг прогнати додому.
Нарешті добралися до Берчикового броду. Тут були заросші верболозами круті береги і безліч ям, з яких брали глину для хатніх долівок і де можна було сховатись від куль. Деякі ями вже були наполовину або зовсім заповнені різним сільським сміттям й торішнім бадиллям.
-Дай клоччя і солому!- наказав Крат.
Клоччя і солома швидко накрилися сухим вербовим і вільховим хмизом. Труш став, послинив пальця-визначив звідки дує вітер. Ми всі стали стіною від вітру. Затамувавши подих, Крат ліг на живіт. Сірника черкнув об підошву свого німецького черевика: блимнув вогонь, але тут же погас. Всі невдоволено загуділи, але Крат зле буркнув: «Не дихай ропух!»- і штовхнув мене ногою: ” Ти мені всі спички потушиш, гівнюк!”
Я брикнув на спину, сорочка моя задерлася і всі покотилися від реготу. Так хотілося мені заплакати, але я стерпів і навіть не виправдовувався, бо вже тоді знав, що правду тримає в руках сильніший.Сірник погас. Хто винуватий в цьому?,- звісно не старший і сильніший, у кого каска або шлем на голові і повна кишеня патронів!
Нарешті під хмизом з”явився несміливий, слабенький вогник, і тут моє клоччя спалахнуло, з соломи виросло жовте полум”я. Чимдалі вогонь розгорявся, хмиз потріскував, кидаючи іскри на всі боки. Я стрибав від захоплення. Хай би били мене «старші», хай би ногою штовхав Крат, тільки щоб не прогнав від цього видовища: так мені хотілося бачити що буде!.
Крат , Колюня і Труш витрясли з кишень патрони і разом одночасно жбурнули їх у вогонь.
Крат трохи постояв і гукнув: «Ховайсь по ямах !». Всі сипонули врозтіч. І тут я вкотре і остаточно переконався, що в мене ще занадто короткі ноги, а шлейка трусів слабо пришита. Хлопці вже лежали в ямах, а я лише добігав до найближчої – наймілкішої, підтримуючи руками кляті труси. Як гримнуло, як засвистіло у повітрі над моєю ямою. Я розпластався на самому дні, і якби міг, то прорив би, мов той кріт, у глині нору. Вже хотів підвестися, коли ще раз гримнуло.
Над ямою, де недавно палахкотіло вогнище, клубився дим з попелом, а навкруги на траві червонів, розсипаний вибухом патронів, жар.
– А-а-а!, я вас повбиваю байстрюки чортові, ноги повивертаю, голови на другу сторону викручу! – почули ми грізний голос- та ви хочете людей повбивати на лузі!? А щоб вас!… Я вам напишу по спині батогом і руки в ср…у повставляю!
Коли я підвівся і виліз зі свого сховку, побачив грізного і страшного сусіда Павла, що біг до нас з батогом. Всі дременули хто куди. Я теж не дурний чекати злого дядька , який хотів розписатися батогом на моїй спині і руки вставити у ср..у й взявши труси в руки, щодуху накивав п”ятами межи кущі, по той бік Берчикового броду… І не підозрював, що так справно вмію бігати…
Оставить комментарий